Читати книгу - "Пастка"

на одязі танув від тепла, і з неї стікала вода. Її бідолашна тремтюча голова геть посивіла, вітер скуйовдив волосся, й сиві пасма зовсім розтріпалися. Шия запала між плечі, Жервеза була така зсутулена, бридка й товста, що аж плакати хотілося. Він згадував про їхнє кохання, коли вона була такою рум’яною, коли грюкала своїми прасками й мала ту дитячу складочку, що так гарно прикрашала її шию, мов намисто. У ті часи він приходив і витріщався на неї цілими годинами, радий просто бачити її. Пізніше Жервеза приходила до кузні, і там вони спізнавали великої втіхи, поки він кував залізо, а вона стежила за танком його молота. Скільки разів кусав він ночами подушку, мріючи, щоб вона сиділа у нього в кімнаті, як ось тепер! О, він так її жадав, що розчавив би, якби обійняв. Тепер же вона належала йому, і він міг її взяти. Вона доїдала хліб, а її сльози капали на дно казанка, рясні сльози, що тихо котилися весь час, поки вона їла.

Угамувавши голод, Жервеза підвелася. Якусь мить вона стояла, похиливши голову, ніяковіючи і не знаючи, чого він від неї хоче. Потім їй здалося, що у нього в очах спалахнув вогник жадання, і вона піднесла руку до кофтини й розстебнула горішній ґудзик. Але Ґуже став на коліна, узяв її за руки й ніжно промовив:

— Я люблю вас, пані Жервезо. О! Я досі люблю вас, незважаючи ні на що, присягаюся!

— Не кажіть цього, пане Ґуже! — збентежено скрикнула вона, побачивши, як він припадає їй до ніг. — Ні, не кажіть цього, ви робите мені надто боляче!

А коли він став раз по раз повторювати, що не може покохати вдруге, вона впала в розпач.

— Ні, ні, я не хочу, мені надто соромно... Заради всього святого, встаньте! Це я маю плазувати перед вами на колінах.

Він підвівся і, здригаючись усім тілом, тремтячим голом запитав:

— Чи дозволите ви мені поцілувати вас?

Жервеза, остовпівши від подиву та хвилювання, не могла дібрати слів. Вона лиш кивнула головою. Господи Боже! Вона була в його руках, він міг робити з нею що завгодно. Але він тільки нахилив голову.

— Нам досить і цього, пані Жервезо, — прошепотів він. — У цьому вся наша дружба, правда ж?

Ґуже поцілував її в чоло, в пасмо сивуватого волосся. Він нікого не цілував, відколи померла його мати. У всьому його житті лишилась тільки люба подруга Жервеза. Тоді, поцілувавши її так шанобливо, він позадкував і впав поперек ліжка; груди йому розривало ридання. Жервеза більше не могла лишатися там ані хвилини; надто прикро й надто жахливо було знову зустрітися за таких обставин з людиною, яку кохаєш. Вона вигукнула:

— Я кохаю вас, пане Ґуже, я теж вас дуже кохаю... О! Це неможливо, я розумію... Прощавайте, прощавайте, удвох нам цього не пережити.

Вона швидко перебігла кімнату пані Ґуже й знову опинилася на вулиці. До тями вона прийшла аж тоді, коли дзвонила в двері на вулиці Ґут-д’Ор. Їй відчинив Бош. У будинку було зовсім темно. Вона ввійшла досередини й ніби поринула в скорботу. Цієї пізньої години широке облуплене підворіття скидалося на роззявлену пащеку. Подумати лишень: колись їй так хотілося жити в цій паскудній казармі! Видно, в неї були заткнуті вуха, бо тоді вона не чула триклятої музики безнадії, що долинала з-поза цих стін! З першого ж дня, коли вона потрапила сюди, все у неї почало йти шкереберть. Так, мабуть, це геть недобре — кублитися отак одне на одному в цих робітницьких будинках, цих обшарпаних озіях; злидні тут передаються, як холера. Тої ночі всі наче повиздихали. Жервеза тільки чула, як праворуч хропів Бош, тимчасом як ліворуч Лантьє з Віржіні все муркотіли, як коти, що не сплять, лежачи в теплі з заплющеними очима. На подвір’ї їй здалося, ніби вона опинилася посеред справжнього цвинтаря; всіяний снігом білий квадрат землі оточували високі синяво-сірі фасади без жодного проблиску світла, нагадуючи давні руїни; і ніде ані згуку — наче весь будинок вимер, закоцюблий від холоду й голоду. Жервезі довелося переступити чорний струмок, що сочився з фарбарні; він дихав парою й брудним потічком врізався у снігову біль. Та вода була того самого кольору, що її думки. Давно-предавно збігли колишні, такі чудові, ясно-блакитні та ніжно-рожеві води!

Піднімаючись потемки на сьомий поверх, вона не могла стримати сміху, огидного сміху, від якого їй робилося зле. Вона пригадала свою колишню мрію: спокійно працювати, заробляти на хліб, мати власну чисту кімнатку, щоб було де спати, добре виховати дітей, не бути битою, померти у власному ліжку. Що й казати: усе це так здійснилося, що сміх та й годі! Вона більше не працювала, не їла, спала на купі непотребу, донька казна-де віялася, чоловік лупцював її ні за що ні про що; їй лишалось тільки здохнути на вулиці, і це сталось би негайно, якби їй стало сміливості, прийшовши додому, викинутися з вікна. Хіба ж вона просила в Бога тридцять тисяч франків ренти та якихось почестей? Справді-бо, скромність у цьому житті до добра не доведе — тільки облизня схопиш! Ані свого кутка, ані хліба шматка — отак люди й живуть. А тоді вона засміялася ще голосніше, бо згадала свою леліяну мрію — після двадцяти років праці оселитися десь далеко за містом. Що ж! За містом їй якраз і бути. Матиме власний зелений куточок на цвинтарі Пер-Лашез.

Повернувши в коридор, Жервеза зовсім знетямилася. У бідолашної запаморочилося в голові. Її огорнули розпука й біль, бо вона навіки попрощалася з ковалем. Між ними все було скінчено, вони більше ніколи не побачаться. Її опосідали й інші невеселі думки, від яких краялося серце. Ідучи коридором, вона заглянула до Біжарів і побачила мертву Далі, на обличчі якої застиг щасливий вираз, наче дівчинка тішилася з того, що лежала і могла спочивати довіку. Що ж! Дітям більше щастить, аніж дорослим! З непричинених дверей дядька Базужа просочувалася смужка світла, і Жервеза ввійшла прямо до нього, пойнята несамовитим бажанням вирушити в ту саму мандрівку, що й Далі.

Дядько Базуж, цей старий штукар, тієї ночі повернувся додому в надзвичайно веселому гуморі. Він так нажлуктився, що заснув просто на підлозі, незважаючи на холод; це, безперечно не заважало йому бачити приємні сни, бо черево в нього аж колихалося від сміху. Свічка, яку він забув погасити, освітлювала його лахи, чорний приплюснутий капелюх, що валявся