Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Є Бог на світі. Є.

І одночасно Марія, яка повернулася тепер до Тараса, також щось сказала, але так, ніби сама до себе. Вона також була вражена тим, що розповів непроханий гість.

— Ось і все… — вона повернулася до Віктора. — Ви поставили крапку в цій історії. Шкода тільки, що передбачення ясновидця не підтвердилося, адже я досі не можу підвестися й нічого не бачу.

Віктор приголомшено мовчав.

— Я розумію вас, — мовила Марія. — Ви нічого не можете збагнути. Це й не дивно. Але тепер ми знаємо людину, яка вчинила з нами такий жорстокий жарт. Його прізвище Калиниченко. І якщо вірити вам, він покараний за це. Це правда, що Тарас не встиг його налякати. Річ у тому, що Тарас там, на дорозі, збирався «побачитися» з ним уперше. Він давно розшукував його і підстеріг нарешті під час однієї з поїздок. Так стало ся, що цей чоловік був сам і, обігнавши його машину обхідним шляхом, Тарас чатував на узбіччі, щоб уперше увімкнути перед ним усі ліхтарі, світло в салоні — щоб усе це виглядало так, як зробив той свого часу. Він не збирався вбивати його — лише налякати до нестями. Тому, для кого вигляд такої машини нічого не означає, це не зашкодить. А тому, хто… — Вона важко зітхнула. — Але не вдалося жодного разу. Так сталося. Цей Калиниченко розбився, два кілометри не доїхавши. І він не міг бачити Тарасового джипа. І переляк його, весь жах від вигляду створеної вами іграшки, пов'язаний з іншим — саме він свого часу вирішив нашу долю. Саме він їхав у тому джипі.

Вона замовкла. Мовчав і Віктор, не знаючи що тепер сказати і що вчинити. Тільки така причина могла викликати настільки жахливу реакцію у людини від невинної іграшки — Летючого Мадяра в мініатюрі. А озвався знову Лема. Він так і сидів, досі вражений відкриттям, і не міг стримати емоцій. На обличчі застигла гірка й водночас урочиста гримаса. І губи його знову промовили — тихо, напевно, тепер уже до самого себе:

— Ні, є Бог на світі…

— Якщо це так, — відповів йому Віктор, — то мені більше немає чого мучитися питанням, як учинити з тобою.

Він повернувся і вийшов.

Віктор завжди пам'ятав свої обіцянки, зокрема й дані самому собі. Але не ця особливість характеру привела його до знайомого будинку, вигляд якого раніше завжди викликав холод під грудьми. Про цю обіцянку, яку давав собі кілька разів упродовж останніх днів, коли майже бачив власну загибель, не думалося зараз взагалі. Ноги несли самі.

Два вікна на другому поверсі. Зовсім близько. Ближче, ніж будь-коли… Раніше він би за лічені хвилини «перегрівся» від думки, що невдовзі підніматиметься туди. Зараз такого наче й не відчував. Можливо, тому, що там нікого немає. Двері зачинені. Вона в Німеччині, біля Олега. Так, як і планувалося. Так, як і має бути.

Ноги зробили ще одне зусилля, і він торкнувся оббитих старим дерматином дверей. Віктор завжди уявляв внутрішню будову цього під’їзду, будинку, малюючи подумки розташування оцих самих дверей на поверсі, а зараз стояв перед ними вперше. Саме такими вони й виявилися — старий затертий дерматин з номером «7». Він натиснув кнопку дзвінка.

Щось відбилося луною всередині, коли почулися кроки. Відразу, наче на нього чекали. Йому вистачило секунди, щоб відхилитися від дверей, на які майже спирався перед тим, як клацнув замок. Це була вона. Така, як завжди. Зоряна не поїхала до Німеччини й зараз стояла на порозі, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Це тривало мить. А далі…

— О, Боже…

Не встигнувши зрозуміти, що це означає, Віктор почув, як його за руку завели до передпокою, куди прагнув думками чи не щодня упродовж двадцяти років. Проста вішалка на стіні, взуття в кутку, дзеркало. І вона. Зоряна продовжувала тримати його за руку, намагаючись про щось здогадатися, а потім просто затягла в наступні двері й посадила на диван. І в кімнаті все було приблизно так, як завжди уявляв. Скромні меблі, охайно прибрано. Ніколи не сподівався, що зможе це побачити.

На ній були вдягнуті брюки по фігурі й легка блузка без рукавів — не надто домашній одяг. І не зовсім по сезону, тому і тримала Зоряна на плечах ще й накинуту кофту. На обличчі — макіяж. Вона не говорила нічого — всі запитання висловлював погляд.

— Пробач, що я без запрошення, — сказав Віктор, мимоволі відвівши очі. — Я… не надовго…

— Що ти говориш? — не зрозуміла вона. — Вітю… Яке запрошення? Де ти був? Я… не знала, що думати…

— Я казав тобі, що маю одну справу. От і займався нею. Усе вдалося. Решта грошей на рахунку. Усі, повністю. Тому… Я гадав, ти поїхала. Тому й зайшов.

— Як… Що означає — тому?

— Інакше, можливо, не наважився б.

Він таки подивився на неї впритул. На її обличчі з’являлися нові й нові риси — ті, яких раніше не бачив. Чого хотіти — усе здалеку й здалеку. Лише тепер була нагода роздивлятися й відкривати для себе щось нове. Він помітив це ще вчора. Машина, темрява… Цим і пояснив собі. А зараз вони бентежили, наче були тут зайвими. Для чого? Достатньо того, що це та сама, його Зоряна. Чого іще?

— Я чекала, коли ти з'явишся, — відповіла вона. — І до тебе приходила. Двічі! Я хвилювалася. Ти мені так і не розповів, що це означає.

— Усе гаразд, — мовив він. — Справді — все позаду. Все погане позаду.

— І тобі нічого не загрожує?

— А що мені має загрожувати?

— Не знаю. Просто відчуваю тривогу.

— Це я винен. Пробач. — Він знову глянув у її великі