Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Наступне моє пробудження трапилося у чомусь схожому на труну. Аж злякався, чи не поховали мене живцем. Та потім відчув коливання. Здається, мене везли кудись залізницею. У дерев’яному ящику, до дна якого мене міцно прикріпили широкими шкіряними ременями, які не давали змоги рухати жодною частиною тіла. Головою теж. Знов кляп у роті, щоб і звуку не міг подати. Я намагався зрозуміти, що ж відбувається. У Ялті залізниці немає, і з Ялти мене довго везли. Точно до Сімферополя. Звідти повезли у вагоні. Кудись далеко. До Петрограда? Військова контррозвідка? Але що їй заважало просто викликати мене і арештувати вже у столиці? Навіщо таємно нападати і таємно перевозити? А до чого тут Марі? Питань було забагато, доводилося чекати. Час спливав неквапливо, мене колихало. Я намагався смикатися у ящику, але був занадто міцно прив’язаний. Довго лежав, потім заснув. Прокинувся від поштовхів. Мене кудись несли, мабуть, із вагона, почав рватися, щоб люди відчули, що всередині хтось є, але люди не звернули уваги. Далі мене везли, чутно було, як стукають колеса по бруківці. Знову несли, сходами, здається, у підвал. Нарешті відчинили кришку.

— Диви, точно Іван Карпович! — сказав хтось, кого я не бачив, засліплений. — Доброго дня, найкращий сищику імперії. — Мене поплескали по щоці, а я навіть відповісти не міг. — Виймайте і несіть до клітки.

Поступово звикав до світла після довгих годин у темряві ящика. Я вже бачив якихось людей. Зараз виймуть, відв’яжуть від ящика, треба спробувати вирватися... Але мені знову вкололи снодійне, я знепритомнів. Отямився від гучних ударів по залізу. Розплющив очі, застогнав. Лежав у невисокій клітці з товстих металевих прутків. По ній для чогось били молотом. Якісь люди.

— Це ми, Іване Карповичу, заклепуємо дверцята до клітки. Ви ж — найкращий сищик імперії, кажуть, що можете відчиняти будь-які замки, то ми хочемо убезпечитися від несподіванок. Розм’якшувати залізо ви ж не вмієте? — питав мене якийсь веселий чоловік років сорока. У чорних штанях і білій сорочці. Я десь його бачив раніше, але не пам’ятав де.

— Хто ви? — спитав я.

— Мене звати Олексій. Руки не подаю, але суто з поваги до вас, Іване Карповичу. Кажуть, ви знаєте багато різних хитрощів, ще скалічите мене. — Він був дуже задоволений. — А ви мене не запам’ятали? Нас познайомила графиня Клейнміхель, прекрасна Афродіта. Вона так добре допомагала нам грошима, А потім відмовилася, мовляв, не любить примусу і дисципліни. Ми б так її не відпустили, ми вміємо впливати на людей. Ви ж чули про спадок Шмідта, який ми змогли забрати на потреби революції? Афродіті, якою б відчайдушною вона не була, довелося б таки поділитися з нами, але тут з’явилися ви, Іване Карповичу. Не знаю, можливо, вам здалося, що це кохання, але насправді графиня просто рятувалася від наших погроз. Уклала вас у ліжко. І ми змушені були відступити, бо не хотіли починати війну з найкращим сищиком імперії. Насправді я був не проти повоювати з вами, Іване Карповичу, мені здавалося, що вашу славу перебільшено, але ЦК вирішило інакше, а я поважаю партійну дисципліну.

— Що вам від мене потрібно? — спитав я, бо кляп уже зняли.

— Від вас — нічого, Іване Карповичу. Зовсім нічого.

— Тоді для чого ви викрали мене?

— Ну, ми не викрадали вас. Точніше, викрадали, але це трапилося випадково. Нам була потрібна чарівна Марі, здається, ви її знали. Ми підозрювали, що Марі була причетна до викриття нашого товариша, автора сценарію, за яким мусили знімати кіно. Ми збиралися викрасти Марі і допитати її, щоб зрозуміти, що їй відомо. Здається, вона звабила нашого товариша, закрутила йому голову і могла дізнатися про те, про що не мусила знати. Так от наша бойова група по Криму схопила її, а тут прибігли ви, Іване Карповичу. Як мені відомо, навіть проти чотирьох озброєних людей ви билися, наче лев.

І нам дуже пощастило, що першим же ударом ми змогли вивести вашу праву руку з улюбленим браунінгом, який відправив на той світ уже стільки ворогів імперії. Навіть з одною рукою ви чинили спротив, і добре, що у хлопців залишився рушник з ефіром, яким ми вас і заспокоїли. Думали, що просто залицяльник, але знайшли у піджаку кишені договір, підписаний Іваном Карповичем Підіпригорою. Потім роздивилися ваше обличчя, знайоме з портретів у журналах. Наші люди звернулися до мене, спитали, що робити. А в мене ж не було вибору, Іване Карповичу. Відпустити вас — це ж отримати найстрашнішого ворога з можливих. Ми начебто намагалися працювати чисто, але з ваших же розповідей нам відомо, що ви знайдете слід навіть після найчистішої роботи. Відпустити вас, а потім із жахом чекати моменту вашої появи і неминучої помсти? Е ні, це нам не підходило. Була ідея просто вбити вас, і ми до неї схилялися, аж поки я не подумав, що вбити вас — це знехтувати великою вдачею, яка сама припливла нам до рук! Ми схопили не абикого, а найкращого сищика імперії! Ми не маємо права вбити вас, мусимо розіграти якусь комбінацію, варту вашого світлого імені, Іване Карповичу! Я наказав доставити вас сюди, а сам ламав голову над тим, як би скористатися вами, вашою популярністю. Я вигадав просто-таки чудову операцію, Іване Карповичу! Думаю, ви мусите оцінити красу гри!

— Хто ви?

— Я — Олексій, я ж сказав.

— Хто ви і ваші люди?

— Ми — революціонери, РСДРП, більшовики. Думаю, ви були знайомі з моїми колегами під час роботи у Києві.

— Ви хочете грошей?