Читати книгу - "Засвіти"

— Не лише Гуня!.. Отож, батько Дмитро, відпустивши по-лицарськи ляхів і розставивши по містах залоги, зібрав нарешті нас, осавулів та сотників, і повів у Канів з дарами до ченців, на молитву... «Такої звитяги і отакою ціною домогтися та не віддячитись богові — гріх непростимий» — говорив він.— А ти ж, мабуть, знаєш, як воно було... Дукренко зі своїми від Лубенщини ні кроку, а Кизим та його син Кизименко до Полтавщини як прив’язані, Куща і Кріпець на Хорольщині орудують, боячись від спідниць та дітей відірватись, а Скробець — від Прилук не відірветься... От і воюй з отаким військом... І все ж ми перемогли, бо вся Вишневеччина повстаннями спалахнула проти свого ж православного нехриста. Від малого до великого повстало... А який зиск із того?! Дали церкві і богові багаті дари, помолилися, молебень справили по полеглих. І все було б гаразд, так знайшовся ж орендар храму, Мордко, вислідив нас і, коли ми віддавали богові хвалу та сповідалися, привів потаємно темнотою ляхів... Видно, так воно,— зітхнув глибоко Левко,— на роду нам написано... Тільки ото ми відійшли по всьому від храму в нічну темінь, аж ляхи із засідки як сніг на голову... Навіть шаблів не встигли вихопити, як були пов’язані всі сорок і чотири. Більше сотні їх в тій темені напало, хоч око виколи, нічого не було видно після світла в храмі... Поклали вони нас на фіри, приготовані за горожею, і вскач зразу ж, ніби вогонь у них під ногами горів...— змовк Левко в безсиллі.

— Що ж далі, брате? — обізвався згодом, ледь стримуючись, тихо Сірко.— Кажи, будь ласка!..

— Далі бодай не бачити було всього...— запихкав Левко люлькою.— З буцегарні до смертного помосту на страту, крізь оті людські товпища варшав’ян, нас привезли в кайданах, яко полонеників, а не молільників і переможців, трактували як хотіли, і збуйцями, і лотрами, і башибузуками... Зухвальцям і катам було не до людського гонору. Поставили лицями до товпищ в ряд і почали таке, що ніякі варвари б того не вигадали...— примовк знову Левко.— ...Натішилися кати нами донесхочу на Мазовшім полі,— видихнув він.— Спершу ксьондзи з кардиналами для спасіння душ умовляли прийняти унію і висповідатися у них, а коли ми геть всі відмовилися від того, почалося таке, чому й повірити страшно. Першою в голосінні та розпачливому захлинанні з натовпу виволокли батькову Дмитрову жінку...

— А вона ж чому аж там була? — вихопився, не стримавшись, Сірко.

— Приїхала і вона, і інші до короля за заступництвом, нараєні через лазутців Вишневецьким та ксьондзами. Коло помосту з неї зідрали Вбрання, відрізали на людях груди, а була дорідною, вродливою, і тими грудьми тицяли в рот батькові Дукрецю та били ними по лиці його побратимів: Недригайла, Боюна, Риндича й інших. Решту жінок з дітьми разом положили на розпечені залізні решета разом з батьковою Олитою на вогонь, і вони корчились на наших очах, доки й не по-ко-на-ли-и,— заридав Левко, в нестямі зронивши голову на руки.— Як те розірвидушство все,— просьорбався він,— оніміло, почалася страта старшин колесуванням. Спершу всім п’ятьом поламали руки і ноги, а потім колесами тягли жили, поки і вони не заніміли... Кати, мабуть, чекали наших волань, але ми мовчали,— примовк Кошовенко.— Прибили до паль Гайдаревського, Кизиму, Бугрима, Запалія та Сучевського — крізь черева та груди шкворні пропустили — і пекли їх залізом, поки вони не припинили прокльонів шляхті, ксьондзам і королеві... Довго горіли у вогнищі, прибиті до обаполів і облиті гарячою смолою страдники: Постилич, Гарун, Сутяга, Подобай, Харкевич, Чудак, Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович, Ворожбит...

— І Ворожбит? — схопився як опечений Сірко.

— І Ворожбит... У нього зрізали отого пишного оселедця із шкірою і били ним по лицях решту страченців перед тим, як розірвали їх на чотири боки гаками... Затим почалося четвертування... Я до ладу й не пам’ятаю його, бо як уздрів, що Тумар і Тугай звелися з розуму, то й сам збожеволів... Та не лише ми стали не при собі, а й людське товпище, що було досі тихим, онімілим, раптом завило звіриною, застогнало, що навіть кати зблідли на помості... «Нєх жиють!.. Нєх жиють!.. Не позволям!..» — кричали.

— А дальше ж як?.. З тобою що?..— не дочекався Сірко кінця мовчанки товариша.

— А ми... Гулак, Саватович, Голуб, Книша, Лютай, Богдан Хміль і я ще якийсь час стояли перед шибеницями. Гулаку і Саватовичу вже кати накинули навіть петлі на підвищенні, як прибіг гонець від короля з помилуваннями... Докладно вже й не пам’ятаю, як те відбулося, нас якось розкували, а згодом оголосили вільними. Як з того світу я...

— Таки з того, брате!..— рвав на голові оселедця Сірко.

Левко мовчав, з грудей його ще довго виривалося якесь гикання і тяжкі схлипи та зітхання в тиші. Скреготав у горі Сірко, а з хати чувся веселий гомін гостин, співи і сміхи. Десь у місті аж рипіла немазаним колесом одинока мажа, по луці монотонно сікли трав’янисту січку коники, пугав просонками пугач...

— Чужі ми їм і по крові, і по лицарству, і по вдачі,— шморгнув Сірко, схитуючи в розпуці затиснутою головою.

— Чужі, більше як татарам... Ті продали б нас, та тим і обмежилися б,— не доказав чогось Левко.— Горіли церкви й обійстя всюди, волав плач і зойки від гвалтів, грабунків і нищення, а в Черкасах ми застали настромлених на вила дітей коло забитих батьків, суспіль палаючі хати, яких ніхто не гасив, хриплі дзвони на сполох у Замчищі і виття та скавуління збожеволілих собак на Кавуновім узвозі та Митниці... Велів тобі гетьман,— про інше заговорив Кошовенко,— негайно бути з Разею в Азові коло полку. Пройшла чутка, що турки готують вальне рушення на взяття фортеці по таємній домові з царем... Стверджують те викуплені у Валуйках батьком ясирники з Туреччини і Криму та дознавачі-кобзарі... Не догодили донці боярам та цареві.