Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

дійти згоди з ворогом. Зростало й число прихильників порозуміння з більшовиками. Зокрема, О. Микитка, будучи ще командантом I корпусу, стверджував, що «угода з червоними» мала б менш негативні політичні наслідки, ніж угода з білогвардійцями[891]. Лише «польська перспектива», з пропозицією якої виступав Головний отаман С. Петлюра, не знаходила серед галичан жодної підтримки.

На тлі такого розмаїття орієнтацій та переконань новопризначене командування УГА в особі О. Микитки та Г. Ціріца відразу заявило про продовження переговорів з А. Денікіним за умови, що їх подальший перебіг буде узгоджуватися із політичним керівництвом.

Між військовими і Диктатором розпочалися активні наради. На одну з них, 8 листопада 1919 р., в Деражню несподівано прибули С. Петлюра, генерал В. Сальський та ще кілька членів українського проводу.

Вони були прикро вражені з приводу панівних серед галичан настроїв, публічно виступили з їх засудженням, започаткувавши голосну кампанію про «чорну зраду галичан». Прикметно, що спершу навіть частина найближчого цивільного оточення Є. Петрушевича поділяла версію про «зраду військовиків»1.

Головний отаман вимагав негайно, без слідства і суду розстріляти «зачинщиків зради» або передати їх польовому судові армії УНР, що, зрештою, мало б той самий результат. Під його тиском Диктатор Є. Петрушевич змінив попереднє рішення про відправлення М. Тарнавського у тримісячну відпустку та передачу А. Шаманека у розпорядження нового начальника штабу. Відтак Є. Петрушевич та С. Петлюра підписали спільний наказ про арешт «всіх заговорників» та передачу їх надзвичайному судові. Проти них висувалося тяжке звинувачення у державній зраді»2.

Важко повністю заперечити твердження окремих мемуаристів і дослідників, буцімто Є. Петрушевич погодився на цей крок, щоб надати широкого публічного розголосу дійсного становища в армії. Реальним мотивом цих заходів також могло бути й те, що перед від'їздом за кордон Диктатор не хотів допустити остаточного розриву стосунків з політичним проводом УНР.

Є. Петрушевич все ще вагався, тому результатом його переговорів з новопризначеним командуванням УГА стало наступне суперечливе рішення: «зятківської згоди» не визнавати, але переговори з денікінцями продовжувати. Надані при цьому інструкції засвідчують про загальне бачення Диктатором характеру переговорного процесу та перспектив боротьби.

Начальна команда мала будувати діяльність на тій засаді, що «перемир'я» бажає «не переможена, а відпочинку потребуюча армія». Угоду слід було укласти на «якнанайдовший термін», а її умови мали бути такі, щоб забезпечували «жовнярську честь» для УГА, а коли можливо, то й для Наддніпрянської армії. Слід було домагатися, щоб Добрармія взяла під свою опіку якомога більшу кількість хворих і поранених. Демаркаційна лінія та розташування українських військ мали бути вигідними для поновлення бойових операцій[892].

Спроба поновити переговорний процес на спільній галицько- наддніпрянській платформі була вкотре категорично відкинута командуванням Добровольчої армії. На зустрічі 9 листопада 1919 р. у Вінниці його представники заперечили можливість досягнення домовленостей «від імені цілої Соборної Української армії» та опротестували участь наддніпрянців у переговорах. Оскільки на підставі додатків до відомої зятківської угоди добровольчі частини вже здійснили передислокацію на фронті, то того ж 9 листопада була укладена угода про 48-годинне перемир'я між УГА і Добрармією[893].

Апеляція оточення С. Петлюри до патріотичних настроїв і соборницьких ідеалів[894] практично жодного ефекту не мали, як не мали наслідків і розпорядження і накази штабу Головного отамана, направлені підрозділам УГА[895].

На підставі попередніх домовленостей денікінці ввійшли до Жмеринки, де стояли Українські січові стрільці, а також почали займати інші сусідні місцевості. Покликаючись зі свого боку на укладене перемир'я, яке було продовжено ще на дві доби, галицькі залоги почали вимагати виведення добровольчих підрозділів з районів, де вони встигли розташуватися. Але оперативним штабам усе-таки вдалося дійти порозуміння і ліквідувати напруженість на жмеринському відтинку фронту.

Переговорчий процес вступив у завершальну стадію з прибуттям 11 листопада 1919 р. до Одеси спільної галицько-наддніпрянської української делегації. Начальна команда все ще сподівалася, що його все-таки вдасться повернути у спільне «соборницьке русло», але керівник денікінської місії генерал Н. Шиллінг категорично відмовився розмовляти з представником армії УНР А. Каменським5. Тоді українська делегація подала запит до командувача УГА О. Микитки щодо можливості укладення угоди на основі договору від 5 листопада «тільки в інтересі Галицької армії»6. Після консультацій з Є. Петрушевичем надійшла відповідь: «Переговори вести тільки для двох армії і для них разом може бути заключене перемир'я»[896]. Отже, здавалося, що переговори остаточно зайшли у глухий кут, а домовленостей так і не вдасться досягнути.

Перед виїздом за кордон 12 листопада 1919 р. Є. Петрушевич провів останню нараду з урядом та військовими. Але й тоді, у відповідь на висунуту О. Назаруком альтернативу: вмирати окремо, чи разом з наддніпрянцями, Диктатор, за його ж словами, обрав «для історії» другий шлях[897].

Утім, становище УГА дедалі погіршувалося, тому знову посилилася тенденція Начальної Команди до укладення (уже вдруге) договору без згоди політичного керівництва. Про це свідчить її відповідь, яка надійшла на запит С. Петлюри, який хотів дізнатися: «Чи буде УГА битися на користь Соборної України?». В цьому документі, датованому 14 листопада, насамперед зазначалося, що від Наддніпрянської армії залишилися «тільки здеморалізовані гуртки мародерів» (це підтверджувалося фактом, коли загін із 17 добровольців роззброїв 700 наддніпрянських «вояків» та ін.). Відтак Головному отаману повідомлялося, що з метою «доведення Галицької армії знову до бойової сили» одеській делегації було надано право ведення сепаратних переговорів2.

Врешті, вже готовий до від'їзду Є. Петрушевич увечері 14 листопада 1919 р. видав довгоочікуване розпорядження, яким також показав своє бачення перспектив наступної військово-політичної стратегії.

Дозволивши вести переговори лише в «інтересах Галицької армії», Диктатор підкреслював необхідність збереження її повної організаційної та адміністративної автономії, а також контролю над нею з боку галицького уряду. Головну мету цих заходів він бачив у тому, щоб «в найближчій майбутності… відвоювати Східну Галичину від Ляхів силою» та забезпечити її федеративний устрій. У цій доктрині денікінській армії відводилася роль стримуючого фактора проти поляків[898].

Спираючись на таку офіційну платформу політичного суверена ЗУНР, 17 листопада 1919 р. був підписаний остаточний текст договору між Галицькою та Добровольчою арміями, який, з незначними поправками являв собою уже відомий «зятківській» варіант. В історичній та мемуарній літературі цей акт іноді визначається як «перемир'я», яке передбачало лише припинення на визначений термін бойових дій між сторонами, що ворогували. Цим намагаються дещо применшити, передусім, негативні враження від документа. Навряд чи такий підхід виправданий. Адже, зважаючи на засади міжнародного права та характер визначених документом питань, його слід трактувати як повноцінний договір. Він передбачав достатньо радикальні і далекосяжні кроки: фактичне з'єднання обох