Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Пола замовкла і звела на Грейма усміхнені очі, ніби чекала від нього підтвердження.

— І хто може сказати, — підхопив Грейм, — що прикрашати чарівних жінок — це не найдостойніше і найприємніше з усіх мистецтв?

— Так, я просто схиляюся перед добрими кравчинями, — поважно кивнула головою Пола. — Вони справді митці, а до того ж, як сказав би Дік, відіграють важливу роль у світовій економіці.

Іншим разом, розшукуючи в бібліотеці літературу про Анди, Грейм натрапив на Полу, граційно схилену над аркушем паперу, розстеленим на великому столі. По боках лежали архітектурні альбоми; Пола старанно креслила проект рубленої оселі чи дачі для «мудреців з мадронового гаю».

— Ох і морока, — зітхнула вона. — Дік каже, що як будувати, то зразу на сімох. їх поки що четверо, але йому конче хочеться мати сімох. Про ванни, душ тощо, каже він, можна не думати, бо коли це філософи миються? Зате наполягає, щоб було сім окремих кухонь і сім плит: адже якраз за такі буденні речі філософи завжди сваряться.

— Це, здається, Вольтер посварився з королем за недопалки від свічок? — спитав Грейм, милуючись на її зграбну й невимушену поставу. Тридцять вісім років! Годі повірити… Вона схожа була скорше на школярку, розчервоиілу з досади через важке завдання. Потім йому згадалися слова місіс Талі, що Пола — найдоросліше в світі дитя.

Його брав подив. Невже це вона тоді, біля конов’язу під дубами, двома коротенькими фразами з’ясувала йому, що на них насувається? «Я вас розумію», — сказала вона. Що вона розуміє? Чи те слово було вимовлено просто так, аби щось сказати? Але ж хіба не її злив з ним спільний порив, спільний трепет, коли вони вдвох співали «Циганський шлях»? За це Грейм був певен. Тільки знов же, хіба він не бачив, як запалювала її гра Доналда Вера? Вмить у Греймові прокинулося вражене самолюбство, і він запевнив себе, що то зовсім інша річ. Та зразу й усміхнувся на ту думку сам до себе — і сам із себе.

— Чого ви смієтеся? — запитала Пола. — Звісно, який з мене архітектор… Але спробуйте-но самі розмістити сімох філософів і додержати всіх безглуздих Дікових умов!

Грейм вернувся до себе у вежу, сів і, не розгортавши принесених книжок, тяжко замислився. Ні, яка з неї жінка! Вона таки справдешня дитина. Чи, може… — він насилу зважився на ту думку, — може, вся її природність і невимушеність удавані? Може, вона справді все розуміє? Напевне так! Як же інакше! Вона жінка світська і знає життя. Вона дуже розумна. Кожен погляд її сірих очей полишає враження упевненості й сили. Авжеж, сили. Греймові пригадався той перший вечір, коли в ній хвилинами неначе блискала криця — тонка діамантова криця. Він тоді ще порівнював в уяві її силу з мамутовою кісткою, різьбленою блешнею-скойкою, плетеною з дівочих кіс волосінню…

І тепер він усвідомив: після тих коротких слів біля конов’язу, після вдвох проспіваного «Циганського шляху» щоразу, коли зустрічались їхні погляди, вони читали одне одному в очах те, невисловлене.

Марно гортав він сторінки, шукаючи потрібних йому відомостей. Потім кинув, спробував писати далі без них, але жодне слово не спливло з пера. Пекучий неспокій опосів Грейма. Він ухопив зі столу залізничний розклад, почав вибирати, яким поїздом можна від’їхати, тоді передумав і зателефонував до стаєнь, щоб осідлали Альтадену.

Стояв погожий ранок, які бувають на початку каліфорнійського літа. Ані подих вітерцю не хвилював дрімотних ланів, звідки долинали перепелині голоси та спів жайворонків. Запаморочливо пахтів розквітлий бузок. їдучи між бузковими живоплотами, Грейм зачув здалеку густе іржання Горянина, а на відповідь — срібний дзвіночок Принцеси Фозрінгтонської.

Чому він тут, верхи на коні Діка Фореста? — питав себе Грейм. А коли вже так, то чому він бодай не прямує на станцію, до того найближчого поїзда, що його вибрав з розкладу? Така нерішучість, неспроможність зважитись була йому досі невідома, гірко відзначив він. Але ж — і та думка обпекла його вогнем, — у нього тільки одне життя, і в цілому світі для нього існує тільки ця одна жінка.

Він звернув з дороги, щоб пропустити череду ангорських кіз. Їх було кілька сот, біля кожної дріботіло маленьке козенятко, і тому пастухи-баски гнали їх нешвидко, часто спиняючи перепочити. Далі дорога вела повз обгороджений вигін, де паслося багато кобил з малими лошатками; тоді на нього ззаду гукнули, і він ледве встиг звернути вбік, давши промчати табунцеві з тридцятьох жеребчиків-стригунців, що їх, видно, кудись перегонили. Той жвавий табунець розтривожив цілу околицю: звідусюди залунало пронизливе гиготіння жеребців, тоненьке кобиляче іржання, а Горянин нетямився, бачивши та чувши стількох суперників, і гасав по загорожі, й раз у раз сурмив свій виклик і звістував ним, що такого дивовижного й могутнього, як він, споконвіку не було в усій кінській породі.

До Грейма під’їхав Дік верхи на Розбійниці, що все бокувала та зривалася дибки, і обличчя йому аж сяяло через ту бурю, що знялась у його живому царстві.

— Життя буяє! Кличе плодитись! — гукнув він замість привітання і спинив кобилу; однак золотаво-руда Розбійниця й на місці гарцювала, і злісно тяглася зубами то до його ноги, то до Греймової, і рила копитом дорогу, і в безсилій люті хвицала задньою йогою разів із десять підряд.

— Ух, як розгарячив молодняк Горянина! — засміявся Дік. — Чуєш, що він співав? «Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах! Мною повні широкі долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мій голос і здригаються, бо знають мене. Трава все густіша й густіша, і весь край налитий снагою, і сік буяє в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своєму царстві весни. Кобили пам’ятають мій голос. Вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звідали їхні матері. Слухайте ж! Я Ерос. Я ступаю по горах, і широкі долини звістують мене, відлунюючи мою ходу».

РОЗДІЛ XIX

Пола, як і нахвалялася, після від’їзду місіс Талі скликала повен дім гостей. Вона ніби позгадувала всіх, хто чекав на запрошення, і авто, яке посилали на станцію за вісім миль від маєтку, рідко коли від’їздило чи верталось порожнє. Наїхало знов чимало співаків, музик, художників, і цілі черідки дівчат із їхнім