Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— А мають дякувати вам, — додав він, коли ми спускалися пожежними сходами, і відлуння його слів стрибало металевими приступками. — Тим більше, на концерти можна ходити щотижня, а таке шоу, яке ви влаштували у facebook, бачиш тільки раз у житті. Ви стали зіркою, — він підморгнув мені, — і тепер, певно, можете зібрати стадіон не менший, аніж Олесь Міцний. 

— Тепер мене лише почнуть називати «той самий», — відповів я. — Той самий хлопець, що був на відео з президентом. 

Внутрішній двір не був захаращений автомобілями — таки ж суботній вечір. Капітан натиснув кнопку на брелкові, пропищала сигналізація. 

— Послухайте, Едеме, мені здається, ви не зовсім розумієте, що сталося. Ви змінили хід історії — ні більше, ні менше. 

Він поклав руку на дах машини, але відчиняти дверцята не поспішав. 

Я розреготався. Але Капітана не так легко було збентежити. 

— Я ж кажу не тільки про життя, врятовані сьогодні, — хоча й про них теж, звісно. Але передусім про те, що ви вивели президента на чисту воду. Уявіть, що було би з країною, якби нею ще п’ять років керувала людина, яка любить владу настільки, що готова на масове вбивство. Із цієї п’ятирічки варварів ми вийшли б іншими. 

— Ну, ви, Капітане, навряд чи змінилися б. Так і вели б свій корабель міськими вулицями, не покидаючи його, які прекрасні краєвиди не обіцяв би пейзаж за вікном. А якщо мене через п’ять років уже не буде — мабуть, цього не уникнути, ви напевно станете надійною опорою для когось іншого — доброта не терпить порожнечі. Станете тим, ким ви виявилися для мене. Другом, який мовчить, коли треба помовчати, слухає, коли треба вислухати, і підказує, коли треба порадити. 

Капітан прочистив горло, відійшов до кузова і щось пробурчав собі під носа. Він не з сентиментальних. Дзенькнули ключі, клацнула кришка багажника, і щось м’яке стукнулося об його край зсередини. 

— Не люблю змінювати ні звичок, ні людей у своєму оточенні. 

Його голова визирнула з-за відчиненого багажника. 

— Але навіть капітанам іноді доводиться залишати свої кораблі, — продовжив він. — Я не потрапив на концерт, однак на стадіоні все ж побував. Дивна історія… 

Це було так не схоже на Капітана, адже всі свої дивні історії він розповідав, зручно вмостившись у водійському кріслі. Але нині він порушив власне правило. 

— Удень дружина поїхала відвідати сина, і він мав привезти її на «Олімпійський». Тому я відвіз клієнта і припаркувався поруч зі стадіоном: вирішив уже не їздити по замовленнях, а дочекатися мою незрівнянну капітаншу і з нею під ручку ввійти в святая святих культурного вечора. Стояв я недовго. Не питаючи жодного дозволу, до мене на переднє сидіння заліз чоловік у картатому піджаку — таких тепер уже не носять. При цьому він навіть не назвав пункту призначення — настільки захопився відео у своєму телефоні. Я відразу ж упізнав ваш голос, отож це відео далі ми дивилися вдвох. Уперше в житті я вирішив, що від винайдення фейсбука є якась користь. Але відео я так і не додивився… 

— Чому? — здивувався я. 

Капітан урешті зачинив багажника, але тепер він стояв не з порожніми руками. Мить він дивився на мене, а потім різко й урочисто підняв над собою продовгувату річ, один кінець якої зблиснув у повечірньому світлі рожевою плямою. 

Він тримав над головою мого ціпка, в набалдашнику якого переливалася рожева рідина — моє спасіння. 

— Як? Ви?.. Звідки?.. — я розгубився і розгубив усі слова. 

Капітан мав вигляд переможця національної лотереї, хоча останнім її бенефіціаром був, звісно, я. Він вручив мені цю патерицю, і я взяв її — акуратно, ніжно, наче товсте скло могло розсипатися від мого дотику. 

— Довелося терміново покинути корабель і дістатися сцени до того, як стадіон оточить поліція. Уперше мені знадобилося моє посвідчення, протерміноване ще десять років тому. Ось так я викрав речдок із місця злочину, так-та-ак. На щастя, якщо це спливе, у мене є хороший адвокат. 

Я почувався дивовижно. Певно, схожі відчуття переживали Бантінг і Бест, коли вперше вкололи інсулін дитині, яка була в діабетичній комі. Лише дві столові ложки рідини, але ціна їм — ціле життя. Надія, забарвлена в рожеве. Шанс усе врешті зробити як слід. Я згадав, як кілька днів тому Артур простягнув мені цього ціпка ручної роботи — як символ, що моя хвороба прогресує. І тепер здавалося дивним, чому я не здогадався про секрет цього набалдашника тоді, коли побачив, що ліки від ураження Мітча такі самісінькі на вигляд. 

— Бачте, не тільки я сьогодні рятую життя. 

Я уявив, як Капітан кинувся на стадіон, як його не могли спинити ні охоронці, ні організатори концерту, ні натовпи фанатів, що стікалися на місце події. Казковий герой із червоним посвідченням. 

— Чекайте, то ви залишили того чоловіка в своїй машині? Ви ж не кидаєте її навіть заради прогулянок у парку, а тут довірили авто незнайомцю! 

Капітана, який шукає невідомий йому ціпок серед металевих конструкцій, уявити було легше, ніж покинутий на бозна-кого корабель. 

— Едеме, — розсудливо сказав він, — це ж усього лиш машина. 

Він умостився на сидіння, опустив вікно й відразу ж закурив. Капітан не квапив мене, даючи час звикнути до думки, що життя триває, що воно триватиме далі й для мене. Але я розумів, що усю повноту цього відкриття я цілком усвідомлю лише згодом — і вона накриє мене з головою, як хвиля — серфінгіста. 

Я вдарив гумовою підківкою ціпка по асфальту — наче поставив символічну точку в цій затягнутій історії. 

— Їдьмо додому, — сказав я. — Час завершити цей довгий день душем і міцним сном. 

Я сів поруч із Капітаном і затиснув ціпок між колінами. Наче ситий дракон, загуркотів двигун. 

Намагаючись умоститися зручніше, я стукнувся коліном об бардачок із окулярами і згадав про Ореста. А чи не дісталося йому сьогодні на горіхи?.. У кожному разі, я побачуся з ним у понеділок, — подумав я, — коли він знову повернеться в палату. 

Охоронець у будці втупився в телефон. Капітанові довелося висунутися з віконця й постукати по склу, щоб нас помітили. 

Шлагбаум невпевнено почав підійматися. 

Однак виїхати з-під арки ми не встигли. Перед нами, вискнувши колодками, загальмував синій «форд». Я сторопів. Це була автівка Артура, та сама, залишена на узбіччі із ключем у замку запалювання. Але що вона тут робить? 

Я торкнув за плече Капітана,