Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— День у мене складається не найкращим чином, — терпляче сказав йому я. — А ти робиш його ще гіршим. Зараз я піду туди й поговорю з твоїм шефом. Розмова займе хвилин з десять, а тоді я піду. Якщо ти маєш клепку в голові, то не заважатимеш.

— Ах ти чмо…

Я смикнув його за волосся ще сильніше, і він верескнув.

— Кертісе, якщо ти прийдеш туди після мене, я зроблю тобі боляче. Дуже боляче. Розумієш? Сьогодні я не налаштований знатися з такою болотною наволоччю, як ти.

— Дайте йому спокій, пане Ковач. Невже вам ніколи не було дев’ятнадцять?

Я озирнувся через плече туди, де стояла Міріам Банкрофт, сховавши руки в кишенях вільного костюма пустельного кольору, вочевидь, створеного за зразком шарійського гаремного вбрання. Її довге волосся було зібране під смугою охрової тканини, а очі виблискували на сонці. Раптом я згадав, що казала Ортеґа про «Накамуру». «Її обличчя та тіло використовують, щоб їх продавати.» Тепер я бачив це, невимушену грацію демонстраторки чохлів з модного дому.

Я відпустив Кертісове волосся й відступив, тим часом як Кертіс спинався на ноги.

— Я ніколи не був такий дурний, — збрехав я. — Ви не хочете замість цього звеліти йому відступитися? Можливо, вас він послухає.

— Кертісе, піди почекай на мене в лімузині. Я скоро прийду.

— Ви дозволите йому…

— Кертісе!

В її голосі відчувалося щире здивування, наче тут мала бути якась помилка, наче він не мав права їй перечити. Почувши це, Кертіс зашарівся й побрів геть від нас із сльозами в очах від переляку. Я провів його поглядом, мало не шкодуючи, що не віддухопелив його більше. Міріам Банкрофт, напевно, прочитала цю думку на моєму обличчі.

— А мені здавалося, що ви вповні задовольнили свою пристрасть до насильства, — тихо промовила вона. — Ви досі шукаєте мішеней?

— Хто сказав, що я шукаю мішеней?

— Ви сказали.

Я швидко поглянув на неї.

— Я такого не пам’ятаю.

— Як доречно.

— Ні, ви не розумієте, — я простягнув до неї відкриті долоні. — Я цього не пам’ятаю. Все, що ми робили разом, зникло. У мене немає цих спогадів. Це стерто.

Вона здригнулася так, наче я її вдарив.

— Але ж ви… — повільно проказала вона. — Я думала… Ви зовні…

— Не змінився, — я поглянув на себе, на Райкерів чохол. — Ну, коли мене виловили з моря, від іншого чохла мало що лишилося. Це був єдиний варіант. А слідчі ООН навідріз відмовилися дозволяти ще одне подвійне зачохлення. Взагалі-то, я на них не ображаюся. Непросто буде викрутитися з попереднього інциденту.

— Але як ви…

— Як я прийняв рішення? — я всміхнувся без особливого ентузіазму. — Може, зайдемо всередину й поговоримо?

Я дозволив їй провести мене назад до оранжереї, де хтось виставив на декоративний столик під підставками зі страдним зіллям глек і келихи на високих ніжках. Глек був наповнений рідиною кольору заходу сонця. Ми сіли навпроти одне одного, не обмінюючись ані словами, ані поглядами. Вона налила собі келих, не пропонуючи напою мені; ця крихітна випадковість дуже красномовно свідчила про те, що сталося між Міріам Банкрофт і моїм іншим «я».

— Боюся, часу в мене небагато, — байдужо промовила вона. — Як я вже казала вам по телефону, Лоренс попросив мене негайно приїхати до Нью-Йорка. Власне, коли ви подзвонили, я саме збиралася вийти.

Я мовчки слухав, а коли вона поставила глек на стіл, сам заходився наповнювати свій келих. Цей хід був помилковий, і моя незграбність, напевно, вилізла назовні. Міріам Банкрофт здригнулася: до неї дійшло.

— Ой, я…

— Забудьте, — я трохи відпив. У м’якого напою з часом з’являлася терпкість. — Ви хотіли знати, як ми прийняли рішення? Ми зіграли у гру: «Камінь, ножиці, папір». Звісно, спершу ми кілька годин це обговорювали. Ми сиділи на віртуальному форумі у Нью-Йорку з дуже високою швидкістю та захистом конфіденційності, поки не визначилися. Для героїв дня нічого не шкода.

Я відчув, що в моєму голосі з’явилися саркастичні нотки, і мені довелося зупинитися, щоб їх притлумити. Я ковтнув напій ще раз, уже довше.

— Як я вже сказав, ми говорили. Дуже багато. Нам спала на думку безліч різних способів прийняти рішення, деякі з них, можливо, навіть були прийнятні, але ми завжди рано чи пізно поверталися до цього. «Камінь, ножиці, папір». П’ять разів. Чом би й ні?

Я знизав плечима, але цей жест вийшов не таким невимушеним, як я сподівався. Я досі намагався струсити з себе холодок, який проймав мене щоразу, коли я думав про ту гру, де на кону було моє ж існування і я намагався перехитрити самого себе. П’ять разів, а гра дійшла до рахунку 2:2. Моє серце билося в ритмі джанк-музики з «Закритого простору Джеррі», а голова в мене паморочилася від адреналіну. Навіть протистояти Кавахарі було не так важко.

Коли він програв останній раунд (у нього був камінь, а в мене папір), ми обидва витріщилися на свої витягнуті руки — як нам здавалося, надовго. Тоді він підвівся з легкою усмішкою та приставив до голови великий і вказівний пальці, чи то віддаючи честь, чи то жартома вдаючи самогубство.

— Я маю сказати щось Джиммі, коли його побачу?

Я мовчки заперечно хитнув головою.

— Що ж, гарного життя, — промовив він і вийшов з освітленої сонцем кімнати, а тоді обережно зачинив за собою двері. Щось усередині мене досі кричало, що він якимось робом спеціально програв ув останній грі.

Наступного дня мене перечохлили.

Я знову підвів очі.

— А тепер вам, гадаю, цікаво, чому я вирішив сюди прийти.

— Так.

— Це стосується Шеріл Босток, — сказав я.

— Кого?

Я зітхнув.

— Міріам, прошу. Не ускладнюйте це ще більше. Шеріл Босток до смерті боїться, що ви спалите її через те, що вона знає. Я прийшов сюди, щоб ви переконали мене, що вона помиляється, бо я їй це пообіцяв.

Міріам Банкрофт якусь мить дивилася на мене дедалі ширшими очима, а тоді судомно плеснула мені напоєм в обличчя.

— Ах ви нахабна дрібота, — прошипіла вона. — Як ви смієте? Як ви смієте?

Я витер випивку з очей і витріщився на неї. Я чекав на якусь реакцію, але не на таку. Я вичесав з волосся решту коктейлю.

Прошу?

— Як ви смієте заходити сюди й казати мені, що це для вас складно? Ви хоч уявляєте собі, що зараз переживає