Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Старий сірожупанник не раз говорив синові: «Твоя родина мусить бути українською, і твої нащадки не сміють стати «погноєм» для іншого народу». Хоч Василь Прохода визнавав, що «Ева — добра дружина і гарна мати, все ж їй докучав, що вона говорить з дітьми англійською». Його підтримувала і Марія, яка «не могла пробачити Еві, що вона не українка». Василь Прохода казав невістці, що та «мусить перетворитися на справжню українку». Ева намагалася знайти розуміння у свого чоловіка. Питала його: «Як я можу зректися того, що народилася німкою?!» [70В].

Ева зробила багато кроків назустріч: перейшла в православну віру, вивчала українську мову, намагалася увійти до життя української громади, в місті Фінікс (штат Арізона) співала з Романом українською в православному церковному хорі, намагалася у всьому догодити свекрусі. Все ж Романова мати деколи безпідставно чіплялася до Еви. «А я як «добре вихований син», — зізнавався Роман, — завжди ставав на бік Мами і ніколи не захищав Еву, яка, бідна, терпіла. Спогади ці мучать мою совість» [70В].

Василь і Марія Проходи своєю наполегливістю досягли протилежного результату: невістка перестала вивчати українську мову!

«Провів я з Евою щасливих 46 з половиною років подружжя, — писав Роман Васильович. — Вона була розумна, щира, щедра, відважна, весела і оптимістична до самого кінця. Всі, хто знав, любили її. Я зрозумів, яке щастя мав, коли втратив її. 1 березня 2000 року Ева померла на рак печінки тут, у Брайтоні, Колорадо» [70Г].

Ще перед смертю Ева сказала Романові, що не хоче, щоб він решту життя провів у смутку, живучи на самоті, а знайшов собі добру дружину. Після смерті Еви Роман познайомився із вчителькою Вірою Євгенівною Драч, яка 1993 року переїхала до США з Одеси разом з сином Геннадієм. 24 листопада 2001 р. Роман Прохода і Віра Драч одружилися в Українській православній церкві Святої Покрови в Денвері (Колорадо).

Щодо моїх синів, то, коли були малі, ходили по суботах до української школки, брали участь у літньому таборі «Пласту». Непогано читали, писали і говорили українською. Коли виросли, одружилися з американками (тут, у Колорадо, дуже мало українських дівчат), позабували нашу мову, а їхні діти не знають жодного українського слова і вважають себе американцями.

Моєму першому синові Михайлові вже 45 років. Він успішний лікар-офтальмолог. Має п'ятнадцятилітнього сина «Деніел».

Середньому синові Олегові — 44 років. Він закінчив економічний факультет і працює як технічний радник в автомобільній компанії. Має три дочки — «Емори» (15 р.) і одинадцятилітніх близнюків «Лілли» і «Ліззи».

Молодшому синові Данилові 38 років. Закінчивши два курси хімічного факультету, вирішив, що його більше цікавить кримінологія. Закінчив поліцейську школу, працює поліцейським. Має сина «Конрад» (8 р.) [70Д].

«Якщо хочете включити до книги про «американізацію» моїх внуків, включайте — це доля майже всіх емігрантів в Америці, — писав Роман Прохода у листі до мене. — Я ще виняток… Сам народився в Чехії, а в Україні побував за ціле своє життя лише двічі по два тижні — перший раз 1996 року, коли мені було вже 66 літ, і вдруге — у 2000 році. Сини народилися в Америці. Без огляду на те, що їхня мати була німка, я все-таки навчив синів говорити українською і не дав їм забути, що вони українського походження» [70Є].

«Пишу Вам з містечка Брайтон, близько міста Денвер у штаті Колорадо. Я тут вже від 1998 року і, правдоподібно, тут і умру… З особистих речей Батька для музею є лише Хрест Симона Петлюри, кусок тканини, яка була пришита до його тюремного одягу з номером в'язня, вічний календар (де переставляються дати) на кам'яній підставці, який подарувала йому Українська громада в Сан-Дієґо (цей календар тепер стоїть на моєму письмовому столі, і я щоденно користуюсь ним), а також оригінали документів, наприклад «Трудовая Книжка СССР» з 1955 року, «Службовий Реєстр підполковника Василя Хомича Проходи», написаний стародавнім крученим шрифтом, посвідки про складені іспити в Українській господарській академії, диплом інженера і «Службовий список» про його працю як асистента в УГА» [70Е].

«На жаль, листи Батька з Чехословаччини не збереглися. За тих 35 років після його смерті я п'ять раз переїздив до різних штатів Америки. Був навіть три роки в Сінгапурі. За винятком останнього переїзду до Колорадо, коли я пішов на пенсію і хотів з Евою, яка вже була хвора на рак печінки, бути ближче до наших дітей, всі переїзди були у зв'язку з моєю працею — це в американських фірмах нормальне явище» [70А].

Омелян Хомич Прохода народився 15 серпня 1893 року на Кубанщині. Навчався професії у шевця, врешті і сам став вправним майстром. Як пролунали громи Першої світової, юного кубанця покликали до війська. Вірою і правдою захищав він царя і «отєчєство». До австрійського полону потрапити не поталанило, тож шлях до національного самоусвідомлення Омеляна був довший, як у Василя.

Омелян Хомич одружився на новоданилівській селянці Софії Антонівні Романенко. Нажив з нею чотири доньки — Надію (29.07.1920), Олександру (14.10.1922), Марію (11.09.1925) і Галину (5.05.1927). Пізніше прийняли в родину ще одну дівчинку — Наталку.

Чи з ідейних міркувань, чи намагаючись врятувати родину, але Омелько став активістом «комбєда» і секретарем сільради. Та довіри у ҐПУ все одно не заслужив — бо листувався з «братом-петлюрівцем», тобто не порвав стосунки з «ворогом народу». І хоч він все ж попросив Василя більше не писати йому, щоб не наражати сім'ю на небезпеку, було вже пізно — довелося-таки Омелянові пізнати і «чорний воронок», і тюрму. Сталося це орієнтовно 1936 року. Звинувачення було стандартне — шпигунство на користь іноземних держав. Підставою стало оте листування.

Софію Антонівну відразу вигнали з роботи як дружину «ворога народу». І зосталась вона з чотирма дітьми без засобів до існування. Добре, що родичі порозбирали дівчат, врятувавши їх від голодної смерті.

Омелянові все ж поталанило: 1938 року Єжова змінив Лаврентій Берія і з тюрем почали випускати невинних жертв шпигуноманії.