Читати книгу - "На уходах"

Та шабля лежала десь під дошками. Тоді знову на його кинулись, повалили на землю і наново зв’язали.

Із замку наспіла підмога. Побачивши, що сталося, побачивши стільки трупів і ранених, були б порвали козака на куски, коли б не те, що тепер і пан каштелян приказав гостро через посильного узяти його живого.

Рушили тепер усі до замку. Гайдуки обступили довкруги козака, якого вели на мотузі, мов ведмедя. Вони посміхались над ним, лаяли, погрожували та жоден не посмів приступити до нього ближче. Козак ішов гордо з піднесеною головою.

— Підеш, злодію, високо, ясний князь покаже тобі далеку околицю, коли на палю застромлять, тоді знатимеш, по чім лікоть.

А козак ні пари з уст. Подивиться лише на того, що його лає, таким оком, такою погордою і завзяттям, що у того аж кров стигне. У замку вже знали, що сталося. Усі заворушились. На подвір’ї стояли всі двораки. Вони вижидали, коли приведуть харциза. Такого зухвальства в оселях ясного князя ще не було ніколи. У білий день напасти на княжого орендаря, стільки вірних гайдуків побити!

— Яку кару йому призначимо? — питали каштеляна.

— Не моє діло. За тиждень приїде сюди ясний князь, то хай він присудить. До сеї пори ми його задержимо. Ви знаєте, що князь таке любить і ніхто з нас такої смерті не видумає, як він. Харциза тим часом замкнемо на вежі, там буде найбезпечніше. З льоху може випорпатись попід землю. Ті шельми мають способи, начеб з чортом покумалися. А там високо, то не втече.

Усю розмову зачув Івась. Щоб не зрадитись з тим, що в його душі діялось, він пішов у середину і тут скрився за вікном так, що бачив усе, а його ніхто не помітив.

— Багато поранених? — питав каштелян гайдука.

— Здається, кожному дісталось, шість неживих.

— Ах, драби, старшого зараз під киї узяти, шельма стільки народу збавив.

— Старший теж неживий. Харциз як його копнув під груди, так і згинув на місці.

— То якась дужа бестія. Тим більше не будемо карати, хай підожде на князя.

— Таке зухвальство, — говорив якийсь дворак, — орендаря вбив першого.

— Чорт бери жида, вони ніколи не переведуться.

Орендарів зголоситься десять на місце одного. Мені людей шкода.

Усе те чув Івась. Тим часом перед замковим валом почувся гамір. Отеє вели пійманого запорожця. Івась виглянув через вікно у ту саму хвилю, як цілий гурт переходив ворота. Гайдуки трохи розхилились, і Івась помітив лице козака.

— Таж це — Касян! — вирвавсь Івасеві оклик, якого він сам налякавсь.

Він оглянувся кругом себе. В кімнаті не було нікого і ніхто оклику не чув. Уся двірня звернула свої очі на злочинця. Його привели перед лице каштеляна.

— Як тебе звуть? — гукнув каштелян грізно.

— Зви мене як хочеш, у мене ймен до ката, — відповів з гордою усмішкою Касян.

— Звідкіля ти?

— Зі світу.

— За чим ти сюди прийшов?

— Це вже моє діло, за чим я сюди попався.

— Чом ти жида вбив?

— Жаль тобі за ним? Пусти мене, я тобі цілий віз привезу, та ще й побожуся, що додержу слова.

— Ти, падло хамське, не жартуй, а відповідай, що тебе питають. Ти знаєш, що тебе жде?

— Знаю, хоч би й зараз, я готовий.

— Тверда шельма, зухвала, варто б його дати катові, щоб його у свої руки взяв, — говорив один дворак.

— Не можна, полишім князеві. Та шельма мені подобається.

— Слухай, нещасний, розкажи мені по правді, за чим ти тут прийшов, чи мав яких спільників в селі, визнай щиру правду, тобі легше буде.

— Ото ти вигадав! Мав би я де спільників шукати та між тими вівцями? Я за ними обстав, жида заголомшив, на мене ідуть озброєні гайдуки, а ті барани врозтіч. Коли б у мене під рукою зо два десятки товаришів із Запоріжжя, вони б усіх твоїх ледачих гайдуків перебили та ще й того дрантивого замку добули.

— Поведіть його на вежу вгору, закуйте добре в кайдани і замкніть. Хай почекає до приїзду князя. Дайте йому їсти. «Щоби я мав головою наложити, щоб мене на вогню живого спалили, я його мушу звільнити», — постановив собі Івась в душі у ту хвилю, як Касяна вели на вежу.

Замок у Гаврилівні був такий самий, як усі тогочасні панські замки. То був чотирикутник окопаний глибоким ровом, у якім стояла вода. На високому валу стояв дубовий палісадник. У нім були діри для рушниць. Була одна дубова кована брама над мостом, який можна було стягнути вгору під браму. Над брамою стояла дерев’яна вежа. У ній мешкала сторожа замкова і стояла одна гармата. Попід валами були замкові будинки на збрую, припаси воєнні та харчі. Посередині двору стояв головний будинок. Усе те було з грубих дубових бервен. Будинок сей припирав одним боком до валу і тут стояла висока, в чотири кути вежа, теж дерев’яна.

Такі замки ставили скрізь по Вкраїні, спершу для оборони перед несподіваним набігом орди. Увесь народ, кому лише була спромога, ховавсь за ті вали і спільно оборонялися.

Опісля, як пани завели скрізь невольничі нрава над робочим народом, у тих замках мешкали пани або їх повновластці з військовою залогою, котра б удержувала підданців у послуху, та кожне невдоволення, кожен непослух, бунт, здавила сильною рукою відразу. Князь Ярема Вишневецький понаставляв таких