Читати книгу - "На скрижалях історії"

Він сам пішов їй назустріч, підняв на руки, поцілував. Галя з недовірою розглядає його, потім уже до старої тихенько:

— Оце такий мій тато?..

Теща крізь сльози розказує, як вони з Галею бідували в часи німецької окупації й що тут витівали окупанти:

— От і сім'ю Жаботинського, яка жила в цьому будинку, Ізраіля, його дружину й двох дівчаток схопили фашисти й розстріляли тут десь у льоху під будинком.

Іван узяв Галю на руки й поніс до лікарні. Там він побачив, що рани загоюються. Удома теща пригостила його картоплею з огірком, знайшла ще й по чарці в сусідки. Покищо живе в тещі, спить на підлозі, але все ж краще, ніж у таборі, як кажуть, дома й солома їдома.

На військовому обліку перебуває як нестройовий по здоров'ю, а як учителя, до армійської служби поки що не беруть. Побував у райцентрі Кам'янці. У райВНО отримав призначення в село Ребедайлівку вчителем російської мови.

Перед війною в 30-х роках у центрі села збудували нову школу. У дворі бур'яни в ріст людини, усі квітники, клумби витоптані, молодий садочок знищений. Директор школи Назаренко Григорій Антонович започав фарбування підлоги й вікон, а Іван узявся за бур'яни. Допомагають учні старших класів, дівчатка наводять лад на клумбах і квітниках.

Ребедайлівка село невелике, учнів небагато. Квартира Івана в колишній куркульській хаті, але домашнього затишку в ній немає. Теща побувала в цьому помешканні й переїжджати сюди відмовилася, мовляв, звикла до михайлівських людей.

Розпочалося навчання в школі. Перед цим ознайомився з домашніми умовами життя учнів. Ночує в Ребедайлівці, у власній квартирі, харчується в колгоспного коваля Федосія Даниловича Бичка.

Молодь просить поставити яку-небудь п'єсу, вони знають, що в Михайлівці він цим колись займався. Вирішив репетирувати простеньку комедійку «На перші гулі» Васильченка, бо сцена маленька та й декорація дуже бідна.

На репетицію щовечора сходиться молодь. З нею і йому веселіше стає, а ще й тому, що на фронті справи добре йдуть. Вигнали ворога з нашої землі, а там дивись і доб'ють уже скоро в його ж лотові.

У вихідні дні Іван ходить у Михайлівну на побачення з донечкою, вона вже його не цурається. Матеріально допомагає й заходився мурувати плиту. Надворі вже пізня осінь, скоро зима. Чавунної плити дістати ніде та, спасибі, допоміг коваль Федосій. У кузні він знайшов товстий лист заліза, склепав удвоє, проробив два великих отвори для казанків. Іван приладнав цю плиту в помешкані тещі.

Зима 1944 року не холодна. За тещу й донечку Галю він не хвилюється, привіз і наколов дров, підсунув ближче до плити ліжко, так і живуть.

Настав 1945 рік. Німців уже доганяють до Берліна. Несподівано, 19 лютого отримав повістку, з'явитися в Кам'янку до райвійськомату.

А вже вранці з командою мобілізованих виїхав кудись в Одеську область, у запасний полк. З донечкою не попрощався. Не мав змоги й часу повернутися до Михайлівни.

Невелике районне містечко Ананьїв Одеської області наполовину знищене й спалене німецькою авіацією. Тут розташувався 122-й запасний полк і його штаб. Гарнізон зайняв кращі будинки в центрі міста. Івана зарахували до 2-ї кулеметної роти.

Щоденно в полі займаються орієнтуванням на місцевості й вчаться правильному вибору позиції для кулеметного розрахунку і його маскуванню. Молодший лейтенант Титаренко, не раз поранений на фронті, спостерігає за бійцями-кулеметниками, дає кожному оцінку. Командир 2-ї роти лейтенант Губа, теж фронтовик, поранений у ногу.

Усі командири побували в самому пеклі на фронтах і добре знають, що потрібно знати бійцеві, який уперше вирушає на фронт. У Івана виникло змагання з кулеметником другого кулемету Левченком. Той на заняттях уміє язиком виплескати першість, зате Іван на практиці випереджає його. Це подобається Титаренкові:

— Позмагаєтесь на стрільбищі, там найкраще буде видно, хто переможе.

Вивчають і гвинтівку. А Іван цю школу пройшов ще перебуваючи в царській армії. Щоранку після підйому по команді чергового сержанта вискакують бійці на майдан перед казармою на зарядку. Хвора нога спричинює Івану муки, але він намагається не подавати виду при сторонніх. Буває черговий офіцер командує:

— У стрій без сорочок!

Тоді шикуються без спідніх сорочок, роблять зарядку під музику, яка лунає з балкону сусіднього будинку. Падає лапатий ніг і тане на гарячих тілах, придає життєвої енергії й гарячить кров. Після вмивання вбігають у приміщення вдягатися й знову команда:

— На сніданок, ставай!

У 122-му запасному полку, окрім маршових рот, є кілька піхотних, рота автоматників, дві кулеметні, мінометна, є й штрафна. Коли остання марширує на заняття або повертається з них, містяни вибігають подивитися й послухати, як вони співають. Заздрісно спостерігають і командири інших рот, як струнко в рядах маршують бійці, а цивільні, особливо жіноцтво, утирають сльози. А вони, ці штрафники, як заспівають і дадуть ногу, як на параді, ніхто не втримається від щирого співчуття й похвали.

Урешті навчання військової премудрості майже закінчене. Лишилося пройти практику по стрільбі, а тоді й на передній край, де гонять фашистську орду, мов хижого звіра до його логова.

За містом широкий степ, порізаний ярами-переярками. Ця місцина і є полігоном запасного полку. Їхню роту везуть на стрільбище навчатися. Іван перший номер кулеметного розрахунку, два бійці — його помічники. Розібраний «Максим» у них на плечах. 2-а кулеметна рота стоїть у черзі за першою. Коли відстрілялася перша