Читати книгу - "На скрижалях історії"

На вузловій станції Знам'янка став очевидцем, як моряки з розмаху потурили вурку, що попорався в їхніх чемоданах, у воронку з водою. Той пірнув із головою, потім вирнув із широко випученими очима, його за чуба ухватили жалісливі жінки й витягли.

На невеличких станціях потяг не зупиняється, тому опинився Іван аж на станції ім. Шевченка. Вона зустріла його залпами зеніток, які молотили по ворожому літаку, що раненько з'явився десь із-за лісу. На пероні сидять жінки на вузлах, вештаються пасажири, а під стіною на дерев'яному ящику примостився фронтовик без однієї ноги, з погонами старшого лейтенанта й наярює на гармошці.

На Кам'янку довелося повертатися робочим поїздом. Усю дорогу простояв у тамбурі. Пізнає місця, які неспішно минає потяг. Перед очима миготять назви станцій...

Прикипівши до вікна, угадує й вчуває, як поруч дихає рідна земля. Здається, що на своїх пальцях відчуває він її тепло, дивлячись на безмежні зелені гони, угадує, як тремтить, вирівнюється на полі кожна стеблина.

У Райгороді станції немає, спалили фашисти, як і саме село, уцілів лише один куток «Руська слобідка» [34]. Приїхав до Кам'янки, розглядає навкруги, шукає вокзал, а його немає, теж спалили фашисти. Поглянув праворуч. На спиртозаводі знищена частина приміщень, підірвана котельня, димова труба, апаратне відділення [6].

Навпрошки попрямував до Михайлівни. Серце налатається. У небесній височині висять і співають безтурботні птахи. Старанно обмитий теплими літніми дощами степ стелиться перед ним, на нивах наливається ярина й озимина. Дихається легко, повітря свіже, здорове, цілюще. Відчуваються найтонші запахи рідного українського степу, трунки ще недостиглих хлібів, свіжий подих води з балок, пахілля чорної масної притясминської землі.

Ось урешті й лани михайлівського колгоспу. Тут він з учнями не одне літо проводив боротьбу з шкідниками цукрового буряка. Квартира, з якої його забрали на каторгу, стоїть у ряду від степу. Прямує через город до неї. Зайшов на подвір'я. Нічого тут знайомого з предметів домашнього вжитку не побачив, стукає в хатні двері:

— Тут жила раніше моя сім'я, де вона тепер?

Стара жінка знизує плечима:

— Я нічого не знаю про попередніх мешканців.

Вийшов із хати. А куди ж тепер? З листів, які одержував у таборі, знає, що Гелени й обох старших синів, яких дружина віддала в дитячий будинок, не зустріне. Але ж де донечка Галя й синок Боря, а з ними теща?

Вулиця веде до центру села, по ній простує знайомий молодий хлопець:

— Добридень, Іване Борисовичу!

Це колишній його учень Назаренко, інвалід від народження, іде на роботу, він секретарює в сільській раді. Розтлумачив:

— Сім'я ваша мешкає в хаті, де раніше була пивнушка Жаботинського.

Знайома пивнушка в центрі Михайлівни. Колись торгувала в ній пивом і закусками дружина Ізраїля Жаботинського, а сам Ізраїль був продавцем у кооперативному магазині. Уся сім'я, двоє старих і двоє малих дівчаток, жили в задніх кімнатах, бо в двох передніх розміщувалися пивна й закусочна. Ось у цих двох передніх кімнатах із дверима на вулицю, мешкає тепер теща з його донечкою Галею.

Зайшов до помешкання. Окрім тапчанчика під вікном, нічого не має. Підлога в першій кімнаті цементова, а в іншій — дощана. Стоїть ліжко, застелене знайомою ковдрою, невеликий столик під вікном. Він питає:

— Пиво є?

Теща щось шила. Підняла очі на нього й скрикнула:

— Це ти Іване? — І заплакала. — Слава богу явився... покинули мене стару, нещасну на біду, на муку...

— Я покинув сім'ю не по своїй волі, це вам відомо, а от Гелена... Ну годі! Де ж діти, живі здорові?

— Галя десь гуляє, зараз прийде. Їй треба йти на перев'язку до лікарні.

— А Боря де?

— Борі немає... Загинув... Ось тут у цій кімнаті вбила якась цяцька. Принесла Галюся з вулиці на погибель... А та розірвалась... Дірка й досі он у підлозі й в голові. Скло у вікнах повилітало. Я була надворі, Галюся в цій кімнаті. Боря лежав на підлозі в крові нерухомо... Галюсі крізь дверну пройму вламками заділо ногу й пальці на руці. На вибух прибігли військові, швидко схопили її й понесли. Не знаю, куди її повезли... Борю поховали в одній ямі на цвинтарі разом з офіцерами, загинувшими в степу під Райгородом.

Коли Галюсю поранену забрали солдати, я довго не знала, що з нею, де її поділи. Жила одна, як палець, щодня плакала. Ледь із глузду не з'їхала. Потім одна жінка переказала, щоб я приїхала за Галею в село Вергуни, що за Смілою. Її там лікували у військовому шпиталі. Я поїхала й забрала Галю додому. Тепер вона ходить до лікарні на перев'язку двічі на тиждень.

Чекає Іван донечку Галю, а серце бентежиться в грудях. Сім років не бачив рідної кровинки, навіть її світлини. І ось нарешті в дверях з'явилася дівчинка в коротенькому платтячку. Побачила його й далі не пішла, заціпеніла. Уперше за останні місяці відчув, як у прошерхлі груди війнула ніжна хвиля тепла, перед очима проясніло, а до горла підкотив давкий клубок. Бачить забинтовану ніжку нижче коліна й ручку перев'язану на пальцях. Теща її підштовхує:

— Іди, Галю, не бійся,