Читати книгу - "Крістіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти мені це розказуєш? Але й Арні тепер уже не такий, яким був колись. А все через ту прокляту машину. — Я сердито вдарив кулаком у той квадрат гіпсу, що лежав ліворуч. — Це не його підпис. Я Арні знаю майже все своє життя. Я бачив його домашку, я бачив, як він виписував собі різні речі, я дивився, як він переводить у готівку чеки. Це не його підпис. Той, що зліва, — його. А цей — ні. Лі, ти б не могла завтра дещо для мене зробити?
— Що?
Я розповів. Вона повільно кивнула.
— Для нас.
— Га?
— Я зроблю це для нас. Бо ми маємо діяти, правда ж?
— Так, — сказав я. — Мабуть. А ти не проти, як я щось особисте спитаю?
Не зводячи з мене погляду своїх неймовірних синіх очей, вона хитнула головою.
— Ти хоч трохи спиш останнім часом?
— Не дуже добре. Жахіття мучать. А ти?
— Теж. Не дуже.
А далі вже несила було стримуватись: я поклав руки їй на плечі й поцілував. Була між нами мить вагання, коли я думав, що вона відсторониться… але потім вона підняла підборіддя й відповіла на мій поцілунок, твердо і з усією повнотою. Може, воно й на краще, що я тоді був майже знерухомлений.
Коли ми перестали цілуватися, вона питально зазирнула мені в очі.
— Це від жахіть, — сказав я, думаючи, що прозвучить це тупо й лицемірно, так, як у книжках на папері. Але натомість ці слова вийшли непевними й болісно щирими.
— Від жахіть, — повторила вона серйозно, так, наче то був талісман, і цього разу сама нахилила до мене голову, і ми знову поцілувалися, а ті два пошарпані шматки гіпсу витріщалися на нас, як сліпі білі очі з іменем Арні, написаним на них. Ми цілувалися заради тваринної втіхи, яку дарує тваринний контакт — звісно, заради цього, і ще задля чогось більшого, що вже народжувалося між нами, — а потім притулилися одне до одного, не говорячи ні слова, і ні я, ні вона, здається, не дурили себе, розуміючи, що насправді відбувається. Комфорт — так, але ще в цьому був старий-добрий секс — стиглий і заряджений хтивістю підліткових гормонів. І, може, був шанс, що все переродиться в щось вагоміше й добріше, ніж просто секс.
Однак було в тих поцілунках і щось інше. Я це розумів, вона теж, і ймовірно, розумієте й ви. Те «інше» було ганебним відчуттям зради. Я чув, як обурено волають вісімнадцять років спогадів — мурашині ферми, гра в шахи, фільми, усі ті речі, яких він мене навчав, усі ті рази, коли я не дозволив його вбити. От тільки наприкінці, останнього разу, не вберіг. Мабуть, востаннє я бачив справжнього Арні (а також жалюгідний кінець його єства) того вечора на День подяки, коли він приніс мені сендвічі з куркою й пиво.
Навряд чи до того моменту комусь із нас двох спадало на думку, що ми не заподіяли Арні нічого непростимого — нічого такого, що могло б розлютити Крістіну. Але тепер, звісно, заподіяли.
44 / Детективна діяльність
І коли розламується труба,
І коли гублюся на мосту,
Розбитий геть на трасі я
Бачу у воді піщану косу.
Он і медики мчать сюди,
Щоби витягнути з біди.
Та якщо я впаду й помру,
Має ковдру вона покласти
в труну[146].
Боб Ділан
Наступні три тижні чи десь приблизно так сталося от що: ми з Лі гралися в детективів. І закохалися.
Після нашої розмови вона пішла зранку в муніципалітет і заплатила п’ятдесят центів за ксерокопії двох папірців — ці папірці йдуть у Гаррісбург, але Гаррісбург надсилає копію в місто.
Цього разу, коли до нас прийшла Лі, уся моя сім’я була вдома. Еллі підглядала за нами за найменшої нагоди. Вона була в захваті від неї, а я потайки розвеселився, коли приблизно за тиждень після початку нового року сестра почала зав’язувати волосся у хвіст на потилиці, мавпуючи зачіску Лі. Я відчував спокусу подіставати її з цього приводу… але стримався. Може, я вже трохи подорослішав (але недостатньо для того, аби не цупити «йоделі», коли бачив її ничку за пластмасовим судком у холодильнику).
Якщо не зважати на епізодичні підглядання Еллі, того наступного дня, 27 грудня, вітальня опинилася практично в повному нашому розпорядженні — після того, як було дотримано всіх соціальних ритуалів. Я познайомив Лі з мамою і татом, мама подала каву, і ми поговорили. Більш за всіх балакала Елейн — вона тріщала про своє шкільне життя й розпитувала в Лі про наше з нею спільне. Спочатку я відчув роздратування, та потім йому на зміну прийшла вдячність. Обоє моїх батьків — взірець чемності середнього класу (якби маму вели до електричного стільця й вона ненароком врізалася в тюремного капелана, то попросила б вибачення), і я чітко бачив, що Лі їм сподобалась, але також було очевидно, принаймні для мене, що вони розгублені й трохи не у своїй тарілці, бо не знають, яке місце в усьому цьому відведено для Арні.
Хоч ми з Лі теж цим переймалися — так я собі думаю. Зрештою мої зробили те, що роблять батьки, коли не знають, як учинити в подібних ситуаціях, — вони вирішують, що це справи дітей і повертаються до своїх справ. Першим перепросив тато. Він сказав, що в його підвальній майстерні панує звичний постріздвяний гармидер і пора вже його потроху розгрібати. А мама пояснила, що їй треба йти писати.
Еллі подивилася на мене урочистим поглядом і спитала:
— Деннісе, а в Ісуса був собака?
Я порснув зі сміху, Еллі теж, а Лі сиділа, дивилася на те, як ми сміємося, і ввічливо всміхалася — так, як це роблять чужі люди, коли чують сімейний жарт.
— Еллі, дуй звідси, — сказав я.
— А як не подую, що буде? — спитала сестра, але то була її звична задерикуватість, бо вона вже встала.
— Труси мені пратимеш.
— Чорта з два! — гонорово відказала вона й на цих словах залишила кімнату.
— Моя сестричка, — прокоментував я.
Лі всміхнулася.
— Вона класна.
— Якби тобі довелося з нею жити весь час, ти б так не вважала. Покажи, що в тебе там.
Лі поклала одну з ксерокопій на скляний кавовий столик, де напередодні лежали шматки мого гіпсу.
То була повторна реєстрація вживаного авто, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Датована вона була 1-м листопада 1978 року й підписана Арнольдом Каннінґемом. Його батько розписався теж:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.