Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Хіба не в високій палаті?

— О ні, бороньте мене боги бути побаченим коло престолу Аринів — іще подумають, що я заміряюся на нього сісти. Хамські сідниці не можуть мріяти про ясновельможні сідала.

— Отже, у світлиці. — Їй би на тім і зупинитися, але слова полилися самі. — Якщо ви віддасте їм Роберта…

— …і Долину?

— Але Долина вже належить їм.

— Більша її частина — так. Хоча все ж таки не вся. До мене прихильні у Мартинові, кількох вельможних панів я маю за друзів. Графтона, Линдерлі, Лионеля Корбрея… щоправда, мушу визнати, їм аж ніяк не рівнятися родоводом і могутністю з панами-рокошанами. Та хай там як, Алейно, куди нам з тобою тікати в разі халепи? До моєї могутньої твердині на Пальцях?

Вона вже думала про це раніше.

— Але Джофрі жалував вам Гаренгол. Там ви є самовладним князем і господарем.

— Лише за титулом. Я не міг одружитися з Лізою без гучного титулу та могутнього замку, а Ланістери чомусь не поспішали віддати мені Кастерлі-на-Скелі.

— Хай так. Але ж замок належить вам.

— Належить. Розкішна маєтність, годі казати: палати, наче печери, зруйновані башти, привиди і протяги… неможливо зігріти, хоч останній гріш за дрова віддай, неможливо поставити достатню залогу… ну і не забуваймо на додачу ту дрібничку, що Гаренгол зурочено.

— Вроки існують лише у піснях та казках.

Здавалося, Петира її слова трохи насмішили.

— Невже про смерть Грегора Клегана від отруйного списа вже склали пісню? Або про того сердюка перед ним, чиї руки та ноги пан Грегор потрошку відтинав суглоб за суглобом? Згаданий сердюк забрав замок у Аморі Лорха, який отримав його від князя Тайвина. Одного убив ведмідь, іншого — твій карлик. Як я чув, пані Вент теж померла. Лотстони, Моци, Гарбани, знову Моци… кожна рука, що торкалася Гаренголу, змарніла і відсохла.

— То віддайте його князеві Фрею.

Петир засміявся.

— Можливо, так і зроблю. А чи краще: віддам нашій дорогенькій Серсеї. Але ні, про неї я нічого поганого не казатиму — вона мені надіслала кілька пречудових гобеленів. Така добра пані, хіба ні?

Згадка про королеву змусила Алейну здригнутися і закам’яніти.

— Ні, вона не добра. Я її боюся. Якщо королева дізнається, де я…

— …то мені доведеться прибрати її з гри швидше, ніж я замірявся. Це якщо вона сама себе не прибере. — Петир піддражнив Алейну глузливою посмішечкою. — У грі престолів навіть найменші та найслабші пішаки мають власну волю. Іноді вони відмовляються робити ходи, які ти для них надумав. Не забувай про це, Алейно. Серсеї Ланістер засвоїти цю науку досі не по силі. А зараз… хіба ти не маєш нагальних справ?

Так, вона мала справи — і хутко взялася до них. Алейна простежила, щоб вино для гостей зігріли і добряче затовкли прянощами, знайшла гідне кружало гострого білого сиру, наказала кухареві спекти хліба на двадцятьох — на випадок, якщо пани-рокошани приведуть більше людей, ніж чекалося. «Скуштують нашого хліба та солі — стануть гостями і не зможуть нас зачепити.» Фреї порушили всі закони гостинності на тому весіллі у Близнюках, де вбили її матінку та брата. Проте Алейна не могла повірити, що такий шляхетний вельможа і лицар, як Йон Ройс, опуститься до подібного вчинку.

Наступною була світлиця. Підлогу там укривав мирійський килим, стелити очерет не було потреби. Алейна попрохала двох челядинів поставити стіл на кобильниці та принести вісім важких стільців з дубу та шкіри. Задля бенкету вона б поставила один при голові столу, один у ногах і по три з кожного боку, але ж готувалася зовсім не дружня вечеря, і тому Алейна сказала поставити шість стільців з одного боку та два з іншого. Пани-рокошани донині мали вже подолати Снігокрай. Сходження на гору забирало мало не день, навіть на спині мула. Пішки ж люди добиралися кілька днів.

Панство могло пробалакати всенький вечір і частину ночі, а тому потребувало свічок. Мадді саме розклала вогонь у комині; Алейна послала її знайти запашних свічок бджолиного воску, що князь Восколив подарував пані Лізі, коли домагався її руки. Потім вона знову відвідала кухню — перевірити хліб та вино. Все начебто було зроблено; лишався ще час скупатися, вимити волосся і перевдягнутися.

Вона замислилася спершу над сукнею лілового шовку, а тоді над іншою — синього оксамиту зі срібними розрізами, що гарно відтіняла колір очей. Але зрештою згадала, що Алейна — дівчина-байстрючка, якій негоже вдягатися, наче вельможна панна, тому обрала сукню м’якої вовни, темно-брунатну, простого крою, з вишитим золотою ниткою листям та лозою на стані, рукавах і подолі. Сукня пасувала добре, але не була надто показна — таку могла б одягти і служниця. Петир віддав їй також усі прикраси пані Лізи; Алейна приміряла кілька ниток намиста, але всі були для неї надто коштовними. Зрештою вона обрала просту оксамитову стрічку осіннього золота; у принесеному Гретхель Лізиному люстрі її колір бездоганно пасував до рясної купи темних Алейниних кучерів. «Князь Ройс ніколи мене не впізнає, — подумала вона. — Та я сама себе заледве впізнаю.»

Почуваючись чи не зухвалішою за Петира Баеліша, Алейна Камінець припасувала до обличчя усмішку і пішла униз зустрічати гостей.

Соколине Гніздо було єдиним замком Семицарства, де головна брама знаходилася нижче підвалів. Горою до Гнізда повз придорожні замки Кам’янець і Снігокрай бігли круті кам’яні сходи, але вони кінчалися на Небосхилі й упиралися у прямовисну стінку — останні шість сотень стоп підйому. Відвідувачі замку мали злізати з мулів та робити вибір: їхати хитким дерев’яним кошиком, яким зазвичай підіймали харчі та інший припас, або видиратися похилим проходом по сходинках для рук та ніг, вирізьблених у камені.

Найстарші за віком серед панів-рокошан, князь Черленець та пані Тягнидуб обрали кошик і підойму. Після них кошика спустили ще раз по огрядного князя Видзвона. Решта панства вирішила дертися пішки. Алейна зустріла їх у Палаті Півмісяця коло затишного вогню комина, де привітала усіх від імені князя Роберта, подала хліба, сиру та гарячого пряного вина у срібних келихах.

Петир дав їй на вивчення гербовницю Долини, тому вона упізнала знаки, якщо не обличчя. Червоний замок-дитинець на гербі позначав, певно ж, Черленця; ним виявився коротун з ошатною сивою бородою та незлими спокійними очима. Пані Анія була серед рокошового панства єдиною жінкою; вона була вдягнена у просторі темно-зелені шати з поламаним колесом Тягнидубів, викладеним намистинами гагату.