Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

любі, - почав він, — і ви всі, гості наші дорогі, якщо захочете вислухати сього убогого старця… Чотири смерті, які затьмарили життя нашої обителі — не кажучи вже про гріхи, давні й недавні, скоєні найнікчемнішими серед живих, — не можна, як ви знаєте, приписувати законам природи, яка невблаганними своїми ритмами керує нашими земними днями, від колиски аж до могили. Усі ви, можливо, гадаєте, що хоч сумна ся історія сповнила вас болем, та не заторкнула вашої душі, бо всі ви, крім одного, невинні, а коли сього одного буде покарано, ви, звісно, оплакуватимете кончину загиблих, але не муситимете очищатися від жодного звинувачення перед Божим судом. Ви так думаєте. Божевільні! — заволав він грізним голосом. — Божевільні і зухвалі! Убійник нестиме перед Богом тягар своїх провин, та лиш тому, що він погодився бути посередником Божих постанов. Як треба було, щоб хтось зрадив Ісуса, аби сповнилася тайна відкуплення, і все ж Господь прокляв і покрив безчестям того, хто Його зрадив, так і в ці дні хтось згрішив, несучи смерть і загладу, але я кажу вам, що цю загладу якщо не повелів, то принаймні допустив Бог задля приниження нашої гордині!»

Він замовк і звернув порожній погляд на похмуре зібрання, немов очима хотів вловити його почуття, а насправді лиш вухом вбирав його опечалену мовчанку.

«У цій громаді, - вів далі він, — віддавна загніздився змій гордині. Але якої гордині? Може, гордині могутності — у монастирі, відрізаному від світу? Звісно, ні. Пишання багатствами? Браття мої, ще до того як світ сповнився відлунням довгих суперечок про убогість і володіння, ще з часів нашого засновника ми, навіть коли мали все, не володіли нічим, нашим єдиним правдивим багатством було правило, молитва і праця. Але до нашої праці, праці нашого ордену, а зокрема праці сього монастиря, належить — а навіть є її основою — вченість і збереження знання. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають божественну природу, з самого початку властива повнота і визначеність, бо досконалим є слово, яке виражає себе для себе самого. Я кажу збереження, а не пошуки, бо знанням, які мають людську природу, була властива визначеність і повнота впродовж віків, від проповідей пророків до тлумачень отців церкви. У царині знань нема поступу, нема зміни епох, а щонайбільше безперервне, взнесле переповідання. Людська історія невпинним рухом іде вперед, від часів сотворення, через відкуплення, до повернення переможного Христа, який явиться, увінчаний німбом, судити живих і мертвих. Та божественному і людському знанню чужий сей шлях: незрушне, як непереможна фортеця, воно дає нам змогу іти цим шляхом і передбачати його, коли ми смиренно й уважно прислухаємось до його голосу, але шлях сей його самого не торкається. Я той, хто є, сказав Бог гебреям. Я — путь, істина і життя, сказав Наш Господь. Тож знання не є нічим іншим, як тільки повним зачудовання коментарем до сих двох істин. Усе, що було сказано понад се, виголосили пророки, євангелісти, отці та вчителі для того, щоб краще вияснити сі два вислови. А іноді доречний коментар надходив і від поган, які їх не знали, і їхні слова теж ввібрало християнське передання. Але поза тим більш нема що сказати. Над цим треба знов і знов розважати, це треба коментувати і берегти. Це — і ніщо інше — було і тепер мало б бути завданням цієї нашої обителі з її чудовою бібліотекою. Кажуть, один східний халіф якось підпалив бібліотеку знаменитого, славного і пишного міста, а поки ті тисячі томів горіли, сказав, що вони можуть і мають щезнути: адже вони або повторюють те, що вже сказано в Корані, а отже, непотрібні, або суперечать цій священній книзі невірних, а отже, шкідливі. Учителі церкви — а з ними й ми — так не міркували. Все те, що є коментарем і поясненням до Святого письма, має бути збережене, бо помножує славу божественного Писання; все те, що йому суперечить, не слід знищувати, бо лише якщо його буде збережено, його зможуть спростувати ті, хто має для сього вміння й повноваження, у той спосіб і в той час, коли захоче Господь. Ось у чому віковічне завдання нашого чину і повинність нашої обителі нині: ми пишаємось істиною, яку проголошуємо, і смиренно й обачно охороняємо слова, супротивні істині, не даючи їм закаляти себе. Тож що ж то за гріх гордині, браття мої, який спокушає ученого монаха? Гріх сей в тім, що дехто розуміє свою працю не як збереження, а як пошук якихсь відомостей, яких ще не було уприступнено людям, немов остання з них не пролунала вже у словах останнього ангела, що промовляє в останній книзі Писання: "Свідкую кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій; а коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій"[279]. Отож-бо… чи не здається вам, нещасливі браття мої, що за словами сими криється не що інше, як те, що недавно сталося в цих мурах, а за тим, що недавно сталося в цих мурах, криється не що інше, як сама історія доби, в яку ми живемо, доби, яка щосили шукає — словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах — нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження? Це і є та гординя, яка загніздилася і досі гніздиться у сих мурах; і я кажу тим, хто щосили намагався і намагається розбити печаті на книгах, до яких їх не допущено, що саме сю гординю захотів Господь покарати і каратиме далі, якщо вони не відкинуться сього й не покоряться, бо через нашу кволість Господеві неважко знов і знов знаходити знаряддя для своєї відплати».

«Ти чув, Адсо? — шепнув мені Вільям. — Старий знає більше, ніж каже. Причетний він до цієї історії чи ні, але знає і усвідомлює, що обитель не віднайде миру, поки цікаві монахи не перестануть стромляти носа в бібліотеку».

Після довгої павзи Хорхе заговорив знову.

«Але хто, врешті-решт, є самим символом сеї гордині, чиїми виразниками і посланцями, спільниками і оборонцями є всі, кого вона охопила? Хто насправді ділав і,