Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Чому ви думаєте, що я її взяв?»
«Я так думаю, і ти теж так думаєш. Де вона?»
«Не можу сказати».
«Бенцію, якщо не скажеш, я розповім усе настоятелеві».
«Не можу цього сказати саме за наказом настоятеля, — сказав Бенцій з чеснотливим виглядом. — Після того як ми бачилися з вами нині, сталося дещо, про що вам варто знати. Після смерті Беренґарія звільнилося місце помічника бібліотекаря. Нині пополудні Малахія запропонував мені зайняти це місце. Якраз півгодини тому настоятель дав свою згоду, і від завтрашнього ранку, сподіваюсь, мене втаємничать у секрети бібліотеки. Я справді нині вранці забрав книгу і сховав її у себе в келії, у сіннику, навіть не зазирнувши до неї, бо знав, що за мною стежить Малахія. І тут Малахія зробив мені цю пропозицію. І тоді я вчинив те, що має вчинити помічник бібліотекаря: віддав йому книгу».
Я не зміг стриматися і запально втрутився.
«Бенцію, але ж вчора і позавчора ти… ви казали мені, що вас палить жадоба знань, що ви не хочете, аби бібліотека приховувала свої таємниці, що вчений муж повинен знати…»
Бенцій мовчки почервонів, але Вільям зупинив мене: «Адсо, кілька годин тому Бенцій перейшов на інший бік. Тепер таємниці, які його ваблять, у його опіці, й, опікуючись ними, він матиме досить часу, щоб пізнати їх».
«А інші? — спитав я. — Бенцій говорив від імені всіх учених мужів!»
«Він говорив це до того», — сказав Вільям. І потяг мене геть, залишивши Бенція у полоні збентеження.
«Бенцій, — сказав мені потім Вільям, — став жертвою розкошелюбства, яке різниться від розкошелюбства Беренґарія і келаря. Як чимало інших учених мужів, він охоплений жагою знань. Він прагне знань заради них самих. Він не мав доступу до частини цих знань, і йому хотілося ними заволодіти. Тепер він ними заволодів. Малахія добре його знає і тому вжив найкращий спосіб, щоб запопасти книгу і запечатати Бенцієві вуста. Ти спитаєш, навіщо прагнути доступу до всього цього огрому знання, якщо погоджуєшся не давати цього доступу іншим. Але саме тому я говорив про розкошелюбство. Не була розкошелюбством спрага пізнання Роджера Бекона, бо він хотів використати знання, щоб зробити щасливішим Божий народ, а отже не прагнув знання заради нього самого. У Бенція це лише невтолима цікавість, гординя розуму, один із способів, яким монах перетворює і заспокоює жадання своєї плоті чи той внутрішній пал, який іншого міг би зробити ратником віри або ж єресі. Розкошелюбство буває не лише тілесне. Розкошелюбство властиве й Бернардові Ґі, у якого воно набрало форми звироднілої жаги справедливості і ототожнюється з жагою влади. Нашому святому і вже не римському первосвященикові властива жага багатства. Келарем замолоду теж керувало розкошелюбство — жадання справедливості, преображення, покаяння і смерті. А Бенцій жадає книжної мудрості. Як будь-яке розкошелюбство, як жага Онана, який виливав своє сім'я на землю, жага ся безплідна і не має нічого спільного з любов'ю, навіть плотською…»
«Знаю», — мимоволі буркнув я. Вільям удав, буцім не почув. Але, наче ведучи далі свою мову, сказав: «Правдива любов прагне добра коханого».
«А може, Бенцій прагне добра для своїх книг (які тепер вже дійсно належать йому), бо вважає, що для них буде добром, якщо сховати їх подалі від хижих рук?» — спитав я.
«Добро книги в тому, щоб її читали. Книга складена із знаків, які говорять про інші знаки, а ті вже говорять про речі. Якщо її не читають, книга містить знаки, які не творять понять, а отже вона мертва. Ця бібліотека, може, й виникла для того, щоб оберігати книги, які в ній містяться, але тепер вона стала їм могилою. Тому вона зробилася розплідником всілякого неподобства. Келар сказав, що він зрадив. Те ж саме стосується Бенція. Він теж зрадив. Ох, який паскудний день, любий Адсо! Повний крові і розрухи. На нині мені досить. Ходімо ж на повечер'я, а тоді — спати».
Виходячи з кухні, ми зустріли Аймара. Він спитав, чи правду мовлять чутки, буцім Малахія запропонував Бенцієві місце свого помічника. Ми не могли цього не підтвердити.
«Чого тільки не накоїв нині цей Малахія, — сказав Аймар зі звичним своїм поблажливо-зневажливим усміхом. — Якби була на світі справедливість, ще нині чорти мали б порвати його до пекла».
П'ятого дня ПОВЕЧЕР'Я,
де лунає проповідь про пришестя Антихриста, натомість Адсо відкриває для себе силу власних імен
Вечірню відправили без жодного ладу, ще під час допиту келаря. Цікаві новіції повтікали з-під нагляду свого наставника, щоб крізь вікна і щілини стежити за тим, що діялося у капітулярній залі. Тепер всій братії належало помолитися за упокій душі Северина. Усі гадали, що настоятель говоритиме проповідь, і всім було цікаво, що ж він скаже. Натомість після належної за обрядом гомілії святого Григорія, респонсорію і трьох приписаних на той день псалмів, настоятель вийшов на амвон, але сказав лише, що нині він мовчатиме. Надто багато нещасть затьмарило життя обителі, сказав він, щоб спільний для них всіх отець міг промовляти тоном докору і напоумлення. Треба, щоб усі без винятку вчинили суворий іспит сумління. Але оскільки хтось таки мусить сказати слово, він пропонує, щоб напучення вийшло з уст того, хто, бувши найстаршим з усіх і вже близьким до смерті, найменше дав себе вплутати у мирські пристрасті, які спричинили стільки лих. За правом старшинства слово мав би взяти Алінард з Ґроттаферрати, але всі знають, що шанигідний їх побратим надто кволий на тілі. Одразу після Алінарда, за порядком, що його встановлює невблаганний час, ішов Хорхе. Йому абат і надав тепер слово.
Ми почули гомін незадоволення з того боку, де сиділи зазвичай Аймар та інші італійці. Я підозрював, що абат Доручив проповідувати Хорхе, навіть не питаючи Алінарда. Мій учитель півголосом зауважив, що настоятель вчинив мудро, вирішивши нічого не говорити: адже що б він не сказав, усе було б винесене на суд Бернарда та інших присутніх авіньйонців. Натомість старий Хорхе, напевне, обмежиться до своїх звичних містичних пророцтв, яким авіньйонці не нададуть великої ваги. «Але я іншої думки, — додав Вільям, — бо не думаю, що Хорхе погодився говорити, а може, навіть сам просив слова без якоїсь конкретної мети».
Хорхе з чиєюсь допомогою піднявся на амвон. На його обличчя впало світло триніжка, який єдиний освітлював наву. Відблиски полум'я увиразнювали темряву, яка оповивала його очі, схожі на дві чорні дірки.
«Браття мої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім'я Рози, Умберто Еко», після закриття браузера.
