Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

мене пристебнув. А тоді ми в темряві піднялися до коня. Ми з дівчинкою були єдиними дітьми. Вона ридала,— додав Біллі, і шкіра на його виснаженому обличчі ніби тугіше напнулася на кістках при цих словах.— Кликала маму, а він сказав: «Мама тебе не почує, її немає».

— Хто це сказав? — запитав Страйк.

— Він,— прошепотів Біллі.— Той, що її задушив.

Двері відчинилися, і якась нова медсестра занесла чай.

— Ось! — бадьоро мовила вона, не зводячи очей зі Страйка. Психіатр-чоловік насупився в її бік, і медсестра вийшла, знову зачинивши двері.

— Мені ніхто ніколи не вірив,— сказав Біллі, і Страйк почув приховане благання.— Я намагався згадати більше, дуже хочу згадати. Якщо я вже про це постійно думаю, то хочу згадати більше. Він задушив дівчинку, щоб не кричала. Не думаю, що хотів заходити так далеко. Всі запанікували. Пам’ятаю, як хтось кричав: «Ти вбив її!»... чи його,— стиха додав Біллі.— Джиммі потім казав, що то хлопчик, але тепер не визнає цього. Каже, я все вигадав. «Нащо б я казав, що то хлопчик, коли того навіть не було, псих ти нещасний». То була дівчинка,— уперто провадив Біллі.— Не знаю, чого він це заперечував. Її називали дівчачим іменем. Не пригадаю яким, але дівчачим. Я бачив, як вона упала. Мертва! Як обм’якла на траві. І тоді вони всі запанікували. Не пам’ятаю, що було потім, як спускалися, не пам’ятаю нічого, крім похорону в лощовині біля батькового будинку.

— Тієї самої ночі? — спитав Страйк.

— Гадаю, що так, наче тоді,— знервовано відповів Біллі.— Бо пам’ятаю, як визирнув з вікна своєї кімнати, і було ще темно, а вони несли її до лощовини, батько і він.

— Хто «він» ?

— Той, що її вбив. Гадаю, що він. Кремезний такий. Світле волосся. І вони поклали згорток на землю, згорток у рожевій ковдрі, а тоді закопали.

— Ти питав у батька, що він бачив?

— Ні,— відповів Біллі.— У батька не можна було питати, що він робить для родини.

— Для якої родини?

Біллі насупився і глянув на Страйка зі щирим подивом.

— Для вашої родини?

— Ні, для тієї, на яку він працював. Для Чизвеллів.

У Страйка склалося враження, що це вперше при двох психіатрах згадали прізвище покійного міністра. Він побачив, як зупинилися дві ручки.

— Як поховання з ними пов’язане?

Біллі знітився. Розтулив рота, щоб заговорити, тоді передумав, насупленим поглядом обвів рожеві стіни, знову почав гризти палець. Кінець кінцем заявив:

— Не знаю, нащо я те сказав.

Це не схоже було на брехню чи відмовку. Біллі здавався щиро здивованим, що зронив з вуст такі слова.

— Ти не пам’ятаєш, щоб бачив чи чув щось таке, через що міг подумати, що дитину ховають для Чизвеллів?

— Ні,— повільно відповів Біллі, суплячи брови.— Я просто... я коли це казав, то подумав... він робив послугу для... наче я потім щось чув...

Він похитав головою.

— Не зважайте, я не знаю, чого так сказав.

«Люди, місця і речі»,— нагадав собі Страйк, дістав свій записник і розгорнув.

— Окрім Джиммі й дівчинки, яка загинула,— почав він,— чи ти пам’ятаєш когось із групи людей, яка піднялася тої ночі до коня? Скільки їх було, як гадаєш?

Біллі замислився.

— Не знаю. Може... може, вісім чи десять людей?

— Усі чоловіки?

— Ні. Там ще жінки були.

Понад плечем Біллі Страйк побачив, як психіатриня звела брови.

— Можеш згадати ще щось про ту групу? Я знаю, ти був малий,— додав Страйк, уриваючи заперечення Біллі,— і знаю, що тобі дали якусь речовину, котра тебе дезорієнтувала, але чи ти не пригадаєш чогось, про що мені не казав? Що вони робили? В якому одязі були? Пам’ятаєш колір чиєїсь шкіри чи волосся? Взагалі щось?

Запала довга мовчанка, а тоді Біллі на мить заплющив очі й хитнув головою, ніби відкидаючи припущення, яке міг чути лише він.

— Вона була чорнява. Та дівчинка. Як...

Він трохи хитнув головою, вказуючи на лікарку в себе за спиною.

— Ніби зі Сходу? — спитав Страйк.

— Мабуть,— відповів Вілл.— Так. Чорнява.

— Хто заніс тебе на пагорб?

— Джиммі й інші чоловіки несли мене по черзі.

— Ніхто не казав, нащо вони туди йдуть у темряві?

— Наче вони хотіли піднятися до ока,— відповів Біллі.

— До ока коня?

— Так.

— Навіщо?

— Не знаю,— відповів Біллі та знервовано провів долонею по голеній голові.— Про те око ходять легенди. Він задушив її в оці, я це знаю. Пам’ятаю це дуже добре. Вона обмочилася, коли вмирала. Я бачив патьоки на крейді.

— Але ти нічого не пам’ятаєш про чоловіка, який це зробив?

Обличчя Біллі скривилося. Зіщулившись, він схлипував без сліз і трусив головою. Лікар-чоловік підвівся. Біллі ніби відчув той рух, бо опанував себе й похитав головою.

— Зі мною все гаразд,— сказав він,— і я хочу все йому розповісти. Я хочу знати, чи це правда. Все життя! Я більше цього не витримую. Хай мене питає, я знаю, що він мусить. Хай мене питає,— додав Біллі,— я це витримаю.

Психіатр повільно сів.

— Не забудь про чай, Біллі.

— Ага,— відповів той, зморгнувши сльози і витерши носа рукавом.— Гаразд.

Він узяв горнятко обома руками — забинтованою і здоровою — і відпив.

— Готовий продовжувати? — спитав Страйк.

— Так,— тихо відповів Біллі.— Питайте.

— Ти пам’ятаєш, щоб хтось згадував дівчинку на ім’я Сьюкі Льюїс, Біллі?

Страйк очікував почути «ні». Він уже майже перегорнув сторінку, переходячи до переліку під заголовком «Місця», коли Біллі відповів:

— Так.

— Що? — перепитав Страйк.

— Її знали брати Бутчери,— відповів Біллі.— Вони вдома дружили з Джиммі. Іноді трохи працювали на Чизвеллів разом з батьком. Наводили лад у садку, з кіньми допомагали.

— І вони знали Сьюкі Льюїс?

— Так. Вона ж утекла наче? — спитав Біллі.— Про неї казали в новинах. Бутчери були в захваті, бо бачили по телеку її фото і знали її родину. В неї мамка була хвора на голову. Так, вона жила у прийомній родині й утекла до Абердина.

— До Абердина?

— Ага. Так Бутчери казали.

— їй було дванадцять років.

— Вона там мала рідню. Лишилася в них.

— Точно? — спитав Страйк.

Чи не здавався Абердин незбагненно далеким підліткам Бутчерам з Оксфордширу? Чи