Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Розумничка! – бадьоренько так підморгнула Алєля, та мені здалось, що підбадьорювала вона, скоріше, себе.

Тим часом дід намагався достукатись до онука і в прямому, і в переносному сенсі:

– Інгваре! В мене й думок не було шкодити хоч кому! Ти можеш це перевірити: я ввійду один і надам тобі можливість копирсатись у моїй пам’яті стільки, скільки тобі це буде потрібно! Повір, я не менше твого хочу зрозуміти, що відбувається!   

Відповісти Ігор не встиг, оскільки між ним і дверима встала Алєля:

– Я теж дуже хочу зрозуміти: що відбувається?! Ігорьочку! – втупилась вона в Колвіна. – Бідну дівчинку не можна полишити на тебе навіть на пару днів!

– Алєля! – гарикнув той на неї. – Ти вважаєш це – привід для жартів?!

– Та-а-а-к! – не менш сердито прокричала та. – Закрили свої роти всі!

Треба ж! Є ще хтось, хто не знічується перед Колвінським риканням? Моя повага, подруго!

– Інгваре! – пролунало знов з-за дверей.

– Помовчте, Ваша Світлосте! – незадоволено прикрикнула сирін на князя. – І ти, – повернулась вона до Ігоря, – майже Світлосте, також!  

– Ти щось розумієш? – пролунав в мене над вухом шепіт Мілоша.

– Крім того, що мені погано – нічого, – знизала плечима я, хоча, якщо чесно, після уколу та крапель, мені справді стало легше.

– Ну, те, що тобі погано – зрозуміло: з отрутою всередині добре не буде.

– З чим?! – втупилась я в нього.

Та наша розмова була перервана суперечкою, що продовжилась біля дверей.

– Нехай заходить! – наполягала Алєля. – У моїй присутності напасти буде проблематично: як що – всіх спати відправлю!

Ігор явно не бажав бачити свого діда, та аргумент сирін все ж переконав його:

– Добре. Нехай заходить, та – один! Побачу ще когось – ляжуть всі!

За дверима виникла суперечка: схоже, голова княжих гвардійців – Сигвальд, здається – намагався утримати князя від божевільної, з його точки зору, ідеї, апелюючи до неадекватності Колвіна. От з останнім я була цілковито згодна: Ігор навіть мене дещо налякав. Хоча, якщо це він через мене так знавіснів… От же!.. А ще нерви йому тріпала, ідіотка! Видряпаюсь з цього бридкого стану й буду слухняною дівчинкою. Майже… Мабуть… Якщо взагалі видряпаюсь: я навіть не знаю, що зі мною…

Після декількох пасів вільною рукою, Колвін відчинив двері, все ще тримаючи у другій згусток. Князь увійшов й миттєво зачинив за собою двері, гарикнувши при цьому:

– Сигвальде! Я йду один!

Когось він мені своїм риканням нагадав: у них це спадкове, судячи з усього. Креслав розвів руки:

– Я не маю наміру з тобою воювати, Інгваре. Можеш зачинити двері на свій власний замок і, якщо ти вирішиш, що я заслуговую смерті, навіть противитись не стану.

Ігор, як мені здалось, демонстративно обвів двері по контуру, висікаючи якісь іскри, й розвернувся до діда:

– Якщо знайду хоч натяк на слід зачистки пам’яті…

– Шукай, мій хлопчик, шукай, – з сумною посмішкою кивнув князь. – Я знаю: ти в цьому спеціаліст.

Мені навіть шкода стало цього немолодого вже чоловіка, що виглядав буквально декілька годин тому бадьорим та підтягнутим, а зараз начебто постарів водночас.

Чорний шар з долоні Колвіна повільно поплив до голови його діда й застигнув сантиметрах в тридцяти від неї, та той навіть не відреагував на нього. Алєля тільки хмикнула:

– По-моєму, це – зайве. Мене цілком достатньо.

– Достатньо для чого? Приспати? – якось вже зовсім зловісно осміхнувся Ігор. – Ні, Алєля, якщо я відчую підступ, я буду не присипляти – я буду вбивати.

В мене навіть мороз по шкірі пронісся вже від одного його тону, а Креслав дивився йому прямо у вічі з дивовижним спокоєм:

– Я готовий, онуче.

19.08.22

Проігнорувавши останні слова, Колвін поклав долоні на скроні князя, й вони обидва завмерли. Декілька хвилин стояла гробова тиша. Навіть непосидючий Мілош не ворухнувся. А я тим часом намагалась перетравити почуте: мене отруїли?! Хто? Навіщо? Якщо я – якийсь там ключ до якогось суперважливого сховища чогось своєю чергою супермагічного, то мене, навпаки, берегти потрібно. Чи ж з принципу – не діставайся ти нікому?

Та Ігор явно підозрює діда. Логічно: князя не задовольнила майбутня дружина онука – походженням не вийшла – й він вирішив її позбутись. Так бездарно?! Навіть я в такій ситуації (теоретично, звісно) потурбувалась би про максимальну скритність: підчистила б так, щоб ніхто й не підкопався! А вже Його Світлість, котрий, як мені здалось, аж нітрохи не дурніший власного онука, й поготів. Та мене ніхто не питав.

Колвін нарешті опустив руки й раптом вичавив з себе:

– Пробач. Я був не правий.

Чорний згусток розвіявся в мить, а двері прочинились. Ігор підійшов до ліжка та сів поруч зі мною:

– Як ти?

– Це ти мені скажи, – зловила його погляд.

У стемнілих очах вирувала така туга, що мені завити хотілось. Він взяв мене за руку й незадоволено поморщився:

– Знов крижані.

– Валерія отруєна? – наблизився до нас князь.

– Як бачиш, – глухо промовив Колвін.

– Ти ідентифікував отруту?

– Звісно, – Ігор озирнувся на діда. – «Укус глотника».

Той збентежено переводив погляд з мене на нього й назад:

– У Стрибор’ї – та ти й сам це знаєш – заборонена будь-яка отрута. Колись давно вона в мене була – коли я проводив з нею дослідження. Але відтоді я не поновлював запасів, – він озирнувся на двері. – Сигвальде! Терміново Зорана до мене!

– А протиотрута? – скинулась я у надії, та чомусь в мене неприємно смоктало під ложечкою.

Колвін підніс мої руки до своїх губ, намагаючись зігріти їх своїм диханням:

– Все буде добре, синице. Я тобі обіцяю.

Його тепло розлилось по моїм долоням, прямуючи далі до плеча й по тілу. Зрозуміло: знов на мене енергію витрачає. Я потягла руки на себе:

– В мене є кулон.

Та він не відпустив, притискаючи їх до своїх щік: