Читати книгу - "Засвіти"

Нічого не виборов народ у тій кривавій борні, але й не став на коліна. Тікаючи з одних місць лише з душею, заселяв інші, ошатуючись і стверджуючи днедавній поговір, що козацькому роду нема переводу!.. Отакою наново заселеною стала і Капулівка, що буйно, під тиском ворогів і на зло їм, розросталася в недоступних доти заплавах і вширину, і вподовж, на очах стаючи вже не хутором, а селищем і селом, оточеним бекетами на всіх обширах і густо засадженим розкидистим баштанищем строкатих колиб і хат...

Новоприбулі пізніші толком і не знали, чому село називалося Капулівкою, хоч і жив ще старий дід Вустим Капула між ними. Жив, щоправда, оглухлий і сліпий як пень уже, але жив і радувався отому ожвавленому шарварку життя в селі... Боротьба народу не згасала, навпаки, розпалювалася, і для всіх, хто докотився до цього села, передрікання Вустима збувалося, бо Капулівка була справжнім раєм для всіх після поневірянь і митарств; і багатством риби та птаства, і буйною родючістю землі, і пасовиськами, а головне — отією жаданою волею, про яку лише мріяти міг навколишній світ і чоловік у ньому.

Слимаченкове обійстя було і Вустимовим разом, але жив старий почергово то в Галі та Анджея, то в Каті й Петра, то в Оксани та Іцика, що нерідко і сперечалися між собою за нього, прив’язавшись до старого, як до рідного; невибагливого і скромного.

Новоприбулі, що весь час осідали в Капулівці, поволі звикали до того, що і Петро, і Анджей, і Іцик прозиваються Притулами, бо так назвав їх Вустим, коли вперше притулилися до нього. Згодом оте назвисько прижилося в селі, а мешканці навіть горб, на якому стояло обійстя «братів» та Слимаченка, називали Притулівкою.

Отож, ще третього літа, як викотців замешкало багато, громадою було вирішено обрати війта-старосту і радців, щоб ті доброчесно тримали порядок в громаді, справедливо призначали вартових на бекети, належно доглядали шляхи та переволоки, вирішували суперечки між односельцями, призначали чумаків-посільців у валки чи їздців-фірманів, з якими відпроваджувалася на ярмарки всяка зайва сушенина, солонина, ручні вироби та інші добра.

Непомітно село обросло худобою, що в отому заплавному дозвіллі та буйній врожайності злаків множилась та й множилась, терплячи лише від розмаїтого гнусу влітку.

За одностайним бажанням громади, в один святковий день і було обрано Петра Притулу на отого війта. Обрано, правда, без чиншу та утримання, але з вирішальним голосом, бо Петро і так весь час, як старший між братів-першовикотців, тим відав не зловживаючи. Обрали на тій же сходці-раді і радців, взаємно поклявшись дотримуватись: одні — чеснот, а інші — послуху...

І потекло життя, набравши поволі певної форми, звичаю і привезеної зусюд обрядності, звичним руслом людським, і збільшувалася Капулівка, все розростаючись, уже майже в містечко, зеленіла, затінювалася садами-саджанцями, і пішла слава про неї битими шляхами у всі кінці краю, будячи радість у одних і заздрість — у інших. Настав час і невідкладна потреба вирішити громадою питання і про побудову храму та школи в селі, бо досі святі таїнства провадилися дяком в гостиному дворі, який постійно заселяли на тимчас викотці, не маючи куди притулитися. Знайшлися й удатні будівничі скоро, і, посперечавшись, громада врешті порішила вирівняти піщану, ні до чого не придатну кручу посеред села і там спорудити і церкву, і мешкання для святих отців, і школу та розважливий майдан для молоді. Дружно і довго трудилася вся громада над отими замірами, поки таки рознесла і розвезла навсібіч оті гори піску, а тим часом посланці на чолі з Іциком Притулою, що аж тепер вихрестився в Печорській лаврі, привезли разом із благословінням на будівництво храму митрополита Петра Могили і аж чотири різних дзвони для нього. Обрадувана громада із запалом взялася за роботу, і вже наступного року на піщаному майдані жваво почали зводитися стіни святих споруд.

Саме тоді і приправився фірою на волах у Капулівку після довгих митарств по поневоленому краї Лука Нечит з бабою Теклею, зятем Дмитром, його Ївгою і внуками: старшим біляво-русим Максимом, циганкуватим Нестором і світлочолою, як великодній день, і вродливою, як сарна, Настусею. Прибилися вони, правда, не самі, бо вже коло заплав пристав до них і прийшов сюди з перекинутими через плечі тайстрами, із зарослим геть лицем і закучерявленою до жмутиків бородою та великим мідним хрестом на розхристаних грудях чи то мандрівник-святець, чи прочанин, що назвався Гнатом во Христі.

Капулівчани неабияк обрадувалися йому, отому циганкуватому Гнатові во Христі, бо, як-не-як, їхній самозванець-дяк не знав добре відправ, плутав їх послідовність, час од часу любив «заливати за ковнір», і тоді свято для громади робилося не святом, а гріхом. А цей досить знав грамоти, працював на будові, як всякий рядович, часто підказував навіть удатному майстрові якісь свої мудрі поради в спорудженні, був доступний до простолюду, а головне — пішла чутка, що ніби отого мідного хреста Гнатові сам митрополит подарував і одів на шию.

— Сам бог нам послав його! — говорили капулівчани і ще уклінніше вітали при зустрічах Гната.

Нічим особливо не різнився він від громади і скромністю згодом заслужив ще більше пошану і повагу односельців, а коли описав у селі всіх неписьменних дітей і підлітків, залучивши їх до навчання, то й зовсім покорив отим поселян. Звернули односельці увагу й на те, що по приїзді Слимаченка в село Гнат особливо цікавився в того справами ратними, долею козацьких змагань, злочинами шляхти і вже зовсім здивував їх спершу дружбою з козаком, а якогось недільного дня ще й шабельним герцем під гойдалками на розважальному майдані для молоді.

Хлопці в селі плавом пливли на оте видовисько і таки заразилися прикладом, бо того дня Корній Слимаченко, геть побивши Гната, зітнувся на шаблях ще з новоприбульцем Дмитром, і не на жарт там