Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

І К. підвівся, щоб звільнити від себе господаря, який схвильовано кусав губи. Нелегко було здобути довір’я цього чоловіка.

Виходячи, К. звернув увагу на темний портрет у темній рамі, що висів на стіні. Він його помітив ще зі свого матраца, але здалеку добре не роздивився на нього і подумав, що картину забрано з рами й лишилася сама лише чорна дошка. Але тепер виявилося, що то таки була картина, портрет до пояса якогось чоловіка років п’ятдесяти. Він так низько схилив голову на груди, що майже не видно було очей, здавалося, що її найдужче гнули донизу високий важкий лоб і великий гачкуватий ніс. Широка борода, притиснута до грудей через те, що голова була схилена, відстовбурчувалася внизу. Ліва рука з розчепіреними пальцями вчепилася в густий чуб, але не могла вже підняти голову.

— Хто це такий? Граф? — спитав K., стоячи перед картиною і не озираючись на господаря.

— Ні, — відповів господар, — це каштелян.

— Гарний у них у замку каштелян, справді гарний, — мовив К. — Шкода, що в нього такий невдатний син.

— Ні, — сказав господар і, трохи прихиливши К. до себе, прошепотів йому на вухо: — Шварцер учора перебрав міри, його батько — лише помічник каштеляна, і навіть не з перших, а з останніх.

Тієї миті господар видався К. схожим на дитину.

— От поганець! — засміявся К.

Проте господареві було не до сміху. Він сказав:

— Його батько теж має велику владу.

— Ет! Тобі здається, що кожен має велику владу, — заперечив К. — Мабуть, і я також?

— Ні, я не вважаю, що ти маєш владу, — боязко, але твердо мовив господар.

— Ну, то в тебе пильне око, — сказав K., — бо я, щиро казати, справді не маю ніякої влади. І тому, певне, не менше за тебе, шаную всяку владу, тільки я не такий відвертий, як ти, і не завжди хочу признаватися в цьому.

І K., щоб утішити й дужче прихилити до себе господаря, легенько поплескав його по щоці. Тепер той ледь усміхнувся. Обличчя в нього було лагідне і майже безбороде — справді схожий на хлопчика. Як йому дісталася та огрядна, немолода вже жінка, що, як видно було крізь віконце в стіні, поралась на кухні, широко розвівши лікті? Але К. не схотів більше напосідатися на господаря, відлякувати усмішку, що нарешті з’явилася в нього на обличчі. Він лише кивнув головою, щоб той відчинив йому двері, і вийшов надвір, у гарний зимовий ранок.

У прозорому повітрі замок нагорі вимальовувався чіткіше, на всьому лежав тонкий шар снігу, і через те кожна лінія проступала ще виразніше. А втім, нагорі снігу начебто було менше, ніж тут, у селі, де К. йти було так само важко, як учора дорогою. Тут сніг біля хатин сягав аж до вікон і трохи вище знов купчився на низьких дахах, а там, нагорі, все пнулося вгору вільно й легко, принаймні так здавалося знизу.

Звідси, звіддалік, замок цілком відповідав сподіванням К. То була і не давня рицарська фортеця, і не новий розкішний палац, а цілий ряд будинків, кілька двоповерхових і багато низьких, одноповерхових, що тісно притулилися один до одного: якби не знати, що то замок, можна було б подумати, що то містечко. К. бачив лише одну вежу, чи то над житловим будинком, чи над церквою, — важко було розпізнати. Навколо неї кружляли зграї ворон.

К. пішов далі, не зводячи очей із замку, більше ніщо його не цікавило. Та що ближче він підходив, то більше розчаровував його замок: то було досить-таки злиденне містечко, будинки якого відрізнялися від сільських лише тим, що були, мабуть, цегляні, але тиньк із них давно пообпадав, та й цегла, видно, почала викришуватися. К. на мить згадав своє рідне містечко — воно було навряд чи гірше за цей так званий замок. Якби К. прийшов сюди тільки щоб оглянути його, то шкода було б такої далекої дороги і він краще зробив би, відвідавши свою батьківщину, де так давно не бував. І він подумки порівняв церковну вежу рідного містечка з цією вежею нагорі. Та вежа чітко окреслена, сміливо звужена догори, з широким дахом, покритим червоною черепицею, земна будівля — а хіба ми можемо будувати щось інше? — але спрямована до вищої мети, ніж низенькі хатки, і вигляд у неї святковіший, ніж у тьмяних буднів. А ця вежа нагорі — єдина, яку він там бачив, — вежа житлового дому, як тепер виявилося, може, головного дому в замку, була нудною круглою будівлею, подекуди, немовби з жалю, покритою плющем, з маленькими віконечками, що тепер блищали на сонці, — в цьому було щось моторошне, — увінчана круглою башточкою з пласким дашком, зубці якої, нечіткі, нерівні й ламкі, наче намальовані боязкою чи неуважною дитячою рукою, стирчали в синє небо. Здавалося, ніби похмурий мешканець дому, якому краще було б сидіти, замкнувшись, у найдальшому закутку свого помешкання, пробив стелю й висунувся назовні, щоб показатися світові.

К. знову зупинився, немовби так, стоячи, йому легше було обміркувати те, що він бачив. Але йому не дали довго міркувати. За сільською церквою, де він зупинився, — власне, не церквою, а каплицею, до якої прибудували щось схоже на клуню, щоб помістилися всі парафіяни, — була школа. Низька довга будівля, що справляла дивне враження тимчасової і водночас старовинної, стояла в оточеному гратчастою огорожею садку, що тепер був геть засипаний снігом. Зі школи саме вийшли діти з учителем. Обступивши його з усіх боків і не зводячи з нього очей, діти безперестанку щось говорили, але так швидко, що К. нічого не міг зрозуміти. Вчитель, молодий, невисокий, вузькоплечий чоловік, що, проте, не справляв смішного враження, тримався дуже рівно. Він іще здалеку помітив K., хоч, правда, крім них, навколо нікого більше й не було. K., як чужинець, привітався перший, до того ж у невисокого вчителя був дуже владний вигляд.

— Добрий день, пане вчителю, — мовив К.

Діти миттю замовкли, і ця раптова тиша в очікуванні його слів, видно, сподобалася вчителеві.

— Ви оглядаєте замок? — спитав він лагідніше, ніж К. сподівався, але таким тоном, наче не схвалював його оглядин.

— Так, — сказав К. — Я не тутешній, тільки вчора прибув сюди.

— Вам не подобається замок? — швидко спитав учитель.

— Що? — перепитав К. трохи спантеличено і повторив запитання вчителя, злагіднивши його: — Чи мені подобається замок? А чому ви вважаєте, що він мені не подобається?

— Нікому з чужинців він не подобається, — мовив учитель. Щоб не сказати чогось недоречного, К. перевів розмову § на інше:

— Ви, мабуть,