Читати книгу - "Інферно"

Брюдер мав іще один клопіт — існувала одна логічна непогодженість, яка мучила його. У воді йому так і не вдалося виявити решток самого розчинного мішка, який, здогадно, прорвала Сієнна. Брюдер гадав, що якби Сієнна й прорвала мішок, ударивши його ногою чи проштрикнувши, він би неодмінно знайшов його пошкоджені рештки, що плавали б де-небудь поблизу.

Але Брюдер не знайшов нічого. Усе, що могло б залишитися від мішка, кудись зникло. Брюдер сумнівався, що Сієнна прихопила той мішок із собою, особливо зважаючи на те, що від нього лишилося не що інше, як багнисте гниюче місиво.

Брюдер мав тривожне відчуття, що щось пропустив, не взяв до уваги. Та хай там як, він зосередився на новій стратегії локалізації, яка вимагала відповіді на одне вкрай важливе запитання.

«Яким є наразі радіус поширення інфекції?»

Брюдер знав, що відповідь на це запитання надійде за кілька хвилин. Його команда розташувала кілька переносних пристроїв для виявлення вірусів з інтервалами, що збільшувалися, чим далі пристрій стояв від лагуни. Відомі як ПЛР-давачі, вони виявляли вірусну інфекцію за полімеразною ланцюговою реакцією.

Надія не полишала агента Брюдера. Вода в лагуні була стоячою, часу минуло вкрай мало, і він не мав сумніву, що ПЛР-давачі покажуть відносно малу зону зараження, яку вони потім оброблять хімікатами й де застосують метод відсмоктування.

— Готові? — крикнув у мегафон техпрацівник.

Агенти, що зайняли позиції в різних місцях резервуара,

підняли вгору великі пальці.

Розпочинайте аналіз зразків, — крякнув мегафон.

І по всій печері аналітики схилились над пристроями ПЛР. Кожен пристрій здійснював аналіз зразка, узятого в точці, де на помості розміщувався оператор, а оператори були розставлені дедалі ширшими дугами довкола джерела Цобрістової чуми.

У печері запала тиша. Усі чекали, благаючи Бога, побачити на пристроях лише зелений вогник індикатора.

А потім почалося.

На машинці, що була найближче до Брюдера, індикатор вірусів спалахнув червоним. М’язи Брюдера напружилися, а погляд ковзнув до наступного пристрою.

Той теж заблимав червоним.

Ні...

Печерою рознеслося приголомшене бурмотіння. Брюдер, охоплений жахом, побачив, як кожен детектор ПЛР спалахнув червоним — від дальнього кутка лагуни й аж до входу до резервуара.

— О Господи... — видихнув він. Море мерехтливих червоних детекторів окреслило абсолютно однозначну картину.

Радіус зараження був величезним.

Увесь резервуар аж кишів вірусами.

Розділ 97

Роберт Ленґдон стояв, витріщившись на Сієнну Брукс, яка скоцюрбилася за кермом вкраденого катера, і силувався збагнути те, свідком чого щойно став.

— Я не сумніваюся, ти зневажаєш мене, — хлипала вона, дивлячись на нього крізь сльози.

— Зневажаю?! — вигукнув Ленґдон. — Та я навіть гадки не маю, хто ти така! Бо ти тільки те й робила, що брехала мені!

— Так, — тихо погодилася Сієнна. — Вибач. Але я намагалася вчинити, як слід.

— І вивільнити чуму?

— Ні, Роберте, ти не розумієш.

— Я все чудово розумію! — відказав Ленґдон. — Я розумію те, що ти ввійшла у воду, щоб розірвати розчинний мішок! Ти хотіла вивільнити створений Цобрістом вірус, перш ніж його встигнуть локалізувати!

— Розчинний мішок? — спантеличено поглянула на нього Сієнна. — Не розумію, про що ти. Роберте, я подалася до печери, щоб зупинити вірус Цобріста... викрасти його й зробити так, щоб він зник назавжди... щоб його ніхто не зміг дослідити, включно з доктором Сінскі та ВООЗ.

— Викрасти? А навіщо ховати його від ВООЗ?

Сієнна сумно зітхнула.

— Ти багато чого не знаєш, але тепер це не має значення. Ми спізнилися, Роберте. Ми не мали жодного шансу.

— Ні, ми мали шанс! Вірус мав вивільнитися лише завтра! Саме цю дату вибрав Бертран Цобріст, тому якби ти не увійшла у воду...

— Роберте, я не вивільняла вірус! — верескнула Сієнна. — Коли я увійшла у воду, то спробувала знайти його, але було вже пізно. Бо я не знайшла там нічого.

— Я тобі не вірю, — відказав Ленґдон.

— Знаю, що не віриш. І я не звинувачую тебе. — Вона засунула руку до кишені й видобула звідти промоклу брошуру. — Може, оце змусить тебе повірити мені. — Із цими словами вона кинула брошуру Ленґдону. — Я знайшла її перед тим, як увійти в лагуну.

Ленґдон спіймав книжечку на льоту. То була програмка семи виступів симфонічного оркестру, який мав виконувати симфонію «Данте».

— Поглянь на дати, — сказала вона.

Ленґдон продивився дати, а потім продивився їх іще раз, приголомшений тим, що побачив. Чомусь йому здалося, що сьогодні була прем’єра, перший із семи концертів, призначений для того, щоб заманити людей до печери, зараженої чумою. Однак програмка свідчила інакше.

— Сьогодні був завершальний концерт? — спитав Ленґдон, відриваючи очі від паперу. — Оркестр уже грав цілий тиждень?

Сієнна кивнула.

— Я була не менш здивована. — Вона помовчала, а потім похмуро сказала: — Вірус уже вийшов назовні, Роберте. Іще тиждень тому.

— Цього не може бути, — заперечив Ленґдон. — Бо вказана завтрашня дата. Цобріст навіть дошку меморіальну виготовив із завтрашньою датою.

— Так, я бачила ту дошку у воді.

— Тоді ти маєш знати, що все було призначено на завтра.

Сієнна зітхнула.

— Роберте, я добре знала Бертрана, набагато краще, аніж сказала тобі раніше. Він був науковцем, людиною, налаштованою на конкретний результат. Тепер я розумію, що дата на дошці не була днем, коли мав вивільнитися вірус. Та дата мала означати дещо інше, дещо набагато важливіше для досягнення його мети.

— І що ж це таке?

Сієнна похмуро відвела очі.

— Це дата глобального насичення: математична проекція дати, коли його вірус мав поширитися у всьому світі... інфікувавши кожного індивіда.

Від такої перспективи в Ленґдона в животі похолонуло, але йому чомусь здалося, що жінка бреше. Її історія містила одну фатальну ваду, до того ж Сієнна Брукс уже встигла довести, що для неї брехати — що дихати.

— Тут є одна невеличка проблема, Сієнно, — сказав Ленґдон, дивлячись на неї згори. — Якщо, за твоїми словами, ця чума вже встигла поширитися світом, то чому ж люди не хворіють і не падають замертво?

Сієнна раптом відвернулася, не в змозі витримати його погляду.

— Якщо ця чума вирвалася з мішка на волю ще тиждень тому, то чому люди не помирають від неї? — повторив Ленґдон своє запитання.

Вона повільно повернулася до нього.

— Тому... — почала вона, але слова застрягли