Читати книгу - "Жорстоке небо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Артем страшенно хотів їсти, однак не наважувався заговорити. Викрадення з-під носа роззявкуватої двадцятивосьмирічної виховательки, потому важкий і тривалий напад бронхіальної астми вимотали його. Хлопчик пам’ятав, що в кишені його курточки лежить батончик «Milky Way», який Гена тицьнув йому перед виходом до дитсадка, але боявся його діставати, не уявляючи, як їстиме шоколадку на очах у викрадачів.
Від згадки про батончик у животі забурчало, а рот наповнився слиною. Артем більше не міг ні про що думати, крім смачної молочної шоколадки в блискучій синьо-білій обгортці. Зрештою хлопчак акуратно, намагаючись не шуміти, опустив ліву руку до кишені і намацав дорогоцінний батончик. Карий краєм ока спостерігав за малим, думаючи, що не телефонуватиме Мирону. Не зараз. Спочатку краще повернутись на Якуба Коласа і спробувати дізнатися, що там відбулося, залежно від чого діяти. Просити про допомогу немає в кого: якщо Мирон і пошле людей, то лише для того, щоб прибрати Карого.
Тим часом Артем обережно витягнув «Milky Way» з кишені і, нахиливши голівку так, що підборіддя вперлося в груди, розірвав обгортку. Солодкуватий запах шоколаду залоскотав ніздрі. Через секунду він наполовину висунув батончик з обгортки, швидко підніс його до рота, відкусив і став працювати щелепами, насолоджуючись добре знайомим смаком.
Кинувши погляд на Карого, хлопчик знітився, почервонів і припинив жувати. Чоловік дивився просто на нього.
Артем зиркнув на рештки батончика в лівій руці, підняв голову і подивився на Карого.
«Він, мабуть, теж голодний», — розсудив малюк і зробив те, до чого його привчила мама.
— Пригощайтесь, — в’ялим після тривалого нападу голосом мовив він і простягнув половину шоколадки Карому. Батончик був маленьким, половини вистачило лише на один укус, який роздражнив апетит, й Артему страшенно кортіло заштовхати за щоку другу половинку, але… мама вчила його ділитись. Помітивши, як збентежено чоловік позирає на нього, Артем пояснив: — Мені вистачить половинки.
Карий витріщився на малюка, не вірячи в те, що відбувається. Вони викрали його із садочка, накинули на голову мішок, заштовхали до машини і вивезли чортзна-куди, дорогою пацан ледь не сконав від астми і, попри все, вирішив поділитися з ним шоколадним батончиком!
Далі сталося таке, чого з Карим раніше ніколи не бувало: у нього защипало в очах, а під горлом засів тугий клубок. Перед очима змішались, накладаючись картинки: порожні пляшки під ліжком, альбом з фотографіями Антона поміж них, потім невисокий пам’ятник з чорного граніту на Байковому кладовищі, за ним — перша спільна рибалка, потім знову могила, далі падіння з велосипеда, у результаті якого син позбувся переднього зуба, нарешті — строката дитяча палата з нецікавими іграшками, якими ніхто ніколи не грається, й постійно вимкненим телевізором, і його син на лікарняному ліжку — зсохлий, охлялий, аж жовтий — повільно згорає, стліває і тане на його очах.
— Дай краще мені, — реготнувши, довгов’язий спецпризначенець простягнув до Артема шкарубку долоню.
Карий дістав з-за пояса автоматичний пістолет «Беретта» і навів його на «беркутівця».
— Устань і відійди від нього.
— Карий, ти чого?
Артем стиснув долоні: праву — довкола інгалятора, ліву — з рештками батончика «Milky Way». Шоколад розплющився у його руках.
— Відійди до протилежної стіни. Не до вікна.
— Бля, ти чьо?! — довгов’язий упустив смартфон на холодну бетонну підлогу. — Що з тобою? Що ти, на хер, робиш?!
— Підштовхни телефон до мене.
Кістляве обличчя витягнулось, але чоловік не поворухнувся.
— Роби, що кажу! — вибухнув Карий. Спецпризначенець, роззявивши рота, штовхнув ногою телефон. Не відводячи пістолет від «беркутівця», Карий підняв смартфон і з розмаху торохнув ним об стіл. Екранне скло тріснуло, на підлогу впало кілька сріблясто-синіх скалок. — А тепер заведи руки за голову, відступи до стіни і не рухайся, поки я не поїду звідси.
Спецпризначенець, кліпаючи, дивився на Карого.
— Я не жартую. Руки, блядь, за голову! Мордою до стіни!
І «беркутівець» скорився.
Карий узяв Артема за руку. Хлопчик тремтів, очі покруглішали, наповнились слізьми, але не плакав. Тримався. У диханні проскакувало нехороше похрипування.
— Заспокойся, — Карий не зводив погляду з «беркутівця», намагаючись промовляти якомога більш доброзичливо. — Я відвезу тебе до мами.
— Куди ти хочеш його везти? — вирячився довгов’язий, вигинаючи голову.
— Я на таке не підписувався.
— Що за херня?! Ти здурів, Карий! Ти сам втягнув нас у це!
— Я не наймався викрадати дітей, — проказав він, наче виправдовуючись сам перед собою.
— Цього малого замовив Гараган. Гараган пошаткує тебе на корм свиням.
«Більш ніж імовірно», — апатично відзначив Карий. У той момент він хотів одного: повернутися до Києва і віддати Артема батькам.
— Не відходь від стіни, поки я не поїду, — наказав він і, не випускаючи з долоні руку дитини, позадкував до виходу з пустого котеджу.
77
22 лютого 2013, 17:16 (UTC +2) Житомирська траса 20 км на захід від Києва
Діана навідріз відмовилась їхати з Гениним татом і вирушила до «Северинівки» разом із чоловіком. Гена впирався, переконуючи, що Діані краще лишитися з Данею, що вона йому лише заважатиме, проте Діана не відступалась. Зрештою, Геннадій здався.
Вирядивши Даньку з дідом і полоненим ґевалом на квартиру до дядька Колі, Гена взяв батькову мисливську двостволку, зарядив її та обмотав двома целофановими пакетами. Потому чоловік пішов у підвал, вивів звідти і потім заправив старий, але вірний «Peugeot Elyseo 125». По-ковбойському припасувавши рушницю біля ноги, посадовивши Діану за спину, він дворами виїхав на кільцеву дорогу і помчав до перетину із проспектом Перемоги.
Небо частково очистилось, сніг то йшов, то припинявся, похолоднішало, і на час в’їзду до «Северинівки» і Гена, і Діана страшенно замерзли.
Усі 326 котеджів «Северинівки» було обведено високим парканом, а в’їзд у люксове котеджне містечко перегороджено шлагбаумом. Гена вирішив не прориватись на мопеді. Залишивши «Elyseo» на узбіччі, вони з Діаною пішки пройшли пропускний пункт, не привертаючи увагу охорони.
Щойно будка зі сторожами опинилася позаду, Гена і Діана кинулись бігти, виглядаючи потрібний котедж. Вони мали на руках скачану з Інтернету схему містечка, але будинки були схожі між собою, біля ґанків та під’їзних доріжок не стояло жодних вказівників, тож єдине, на що вони сподівались, — побачити незаселений котедж, у якому (їм хотілося в це вірити) світитиметься.
Гена захекався першим: обідня пробіжка і довготривала пивна дієта давались узнаки.
— Фух… Зачекай, — попросив він дружину, зупиняючись і спираючись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстоке небо», після закриття браузера.