Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Я це пам’ятаю, — сказав Буде. — Ти тоді, ні слова не кажучи, зразу ж виклав мені двадцять п’ятдесятидоларових кредиток. І я коли-небудь поверну їх тобі. Ця тисяча врятувала мене тоді... Коли я прийшов додому, всі мої речі були вже на тротуарі.

— Отож я й кажу,— говорив далі Кернен, — що як ти не хто-небудь, а Барні Буде, людина чесна, то ти й пальцем не кивнеш, щоб заарештувати людину, якій ти щось винен. О, в моєму ділі доводиться вивчати не тільки замки та віконні засуви, а й людей. А тепер сиди тихо, а я подзвоню лакею. От уже років зо два, як мене безнастанно мучить спрага. І якщо мене коли-небудь упіймають, то щасливій нишпорці доведеться ділити славу з скляним богом. Правда, під час роботи я ніколи не п’ю, а зробивши дільце, можна з чистим сумлінням вихилити яку чарчину з друзякою Барні. Ти що питимеш?

Лакей приніс маленькі карафки й сифон і знов лишив їх самих.

— Твоє щастя, — сказав Буде, замислено катаючи по столу маленький золотий олівець. — Мушу тебе пустити. У мене й справді рука не піднімається заарештувати тебе. От якби я повернув тобі гроші, але ж я не вернув, і в цім уся сила. Це я проти закону роблю, Джонні, але нічого не вдієш. Ти колись виручив мене, і я повинен тобі тим самим віддячити.

— Я знав, що ти так зробиш, — сказав Кернен, підносячи свою склянку, і заяснів самовдоволеною посмішкою. — Я таки трохи знаю людей. За твоє здоров’я, Барні, ти веселий, славний хлопець.

— Я певний, — спокійно говорив далі Буде, ніби думаючи вголос, — що якби ми з тобою поквиталися, то всі гроші всіх нью-йоркських банків не викупили б тебе сьогодні з моїх рук.

— Я це знаю, — сказав Кернен. — Тому-то я себе й почуваю з тобою так безпечно.

— Багато людей, — говорив далі слідчий, — дивляться на мою професію косо. Вони не визнають, що це певне мистецтво. Але я завжди пишався нею, хоч, може, це й безглуздо. А от тут я якраз і вскочив. Бо передусім я людина, а потім уже слідчий. От я й повинен відпустити тебе й вийти з розшуку. Мабуть, наймуся в хурмани. Тепер доведеться довго тобі чекати своїх грошей, Джонні.

— О, будь ласка, — сказав Кернен тоном щедрої людини. — Я ладен і зовсім простити тобі цей борг, але знаю, що ти на це не згодишся. Виходить, що це був щасливий для мене день, коли ти позичив у мене. Ну, а тепер покиньмо про це. Завтра вранці я їду на захід. Я знаю там одне місце, де можна буде збути Норкроссові діаманти. Пий, Барні, не журися. Поки там поліція сушить собі голову над моїм дільцем, ми з тобою добре погуляємо. Сьогодні в мене просто африканська спрага. Зараз я в руках Барні, не слідчого Барні, а друга, і не хочу навіть і думати про фараонів[370].

Кернен ненастанно натискував на кнопку, біля них увесь час метушився лакей. Помалу почали проявлятися Керненові слабкі сторони — любов багато говорити про себе і над усяку міру вихвалятися. Одну за одною розказував він усякі історії про свої щасливі грабіжі, майстерні витівки, огидні злочинства, так що Буде, не вважаючи на те, що він немало бачив усяких злочинців, незабаром почув холодну огиду до цієї до краю порочної людини, що колись зробила йому велику послугу.

— Звичайно, мене тобі зараз нічого боятися, — сказав нарешті Буде. — Але все ж я раджу тебе деякий час ховатися. За Норкроссове діло можуть узятися газети. Взагалі цим літом тут просто якась епідемія грабіжів та вбивств.

Ці слова викликали в Кернена вибух мстивої люті.

— Чхав я на газети! — загорлав він. — На чому вони тримаються? На хвастощах, лайці та підкупі. Ну, нехай вони й візьмуться за яке-небудь діло, от як моє. Ну, і що з цього, вийде? Та нічого. Поліцію обдурити, і то раз плюнути, а то газети. Вони посилають на місце злочину цілу зграю своїх безмозких репортерів, а ті йдуть у найближчу пивницю, п’ють пиво й фотографують старшу хазяїнову дочку у вечірньому вбранні, щоб потім надрукувати її портрет, як портрет нареченої того молодого чоловіка з десятого поверху, що чув якийсь шум у ніч убивства. Отак вони завжди ловлять злочинця.

— Не знаю, — замислено промовив Буде. — Деякі газети здорово працюють у цьому напрямку. Ну от, наприклад, “Морнінг Марз”. Ця газета бралася вже за дві чи три таких справи, і злочинців находили після того, як поліція вже махала на них рукою.

— Стривай, я зараз покажу тобі,— сказав Кернен, підводячись і випинаючи груди.— Я зараз покажу тобі, як я боюсь твоїх газет взагалі і цього твого “Морнінг Марз” зокрема.

Кроків за три від їхнього столика стояла телефонна будка. Кернен увійшов у неї й сів, не зачиняючи дверцят. Розшукавши у довіднику потрібний йому номер, він узяв слухавку й викликав центральну станцію. Буде спокійно стежив за глузливим, холодним, напруженим обличчям, що схилилося над слухавкою, і прислухався до слів, що злітали з тонких злих губ, покривлених презирливою усмішкою.

— Це “Морнінг Марз”?.. Я хочу говорити з головним редактором... Ага, ну так скажіть йому, що з ним хочуть говорити в справі убивства Норкросса... Це редактор?.. Гаразд... Я той, що вбив старого Норкросса... Чекайте. Не вішайте слухавки, я зовсім не з тих диваків, що люблять пожартувати... Що? Небезпека? Ніякісінької небезпеки. Я тільки що сперечався про це з одним своїм приятелем-слідчим. Так, я вбив старого о пів до третьої ночі, завтра буде два тижні... Що? Випити з вами? Ну, такі жарти ви краще залиште своїм гумористам. Хіба ви не вмієте розібрати, коли глузують з вас, а коли, навпаки, пропонують вам такий сенсаційний матеріал, який ніколи й не снився вашій паршивій брудній ганчірці. Так, так, надзвичайно сенсаційний... Але не думайте, що я скажу вам зараз своє ім’я й адресу... Чого я говорю з вами? Та тому, що я чув, що ви майстри викривати всякі таємничі злочини, які саму поліцію збивають з пантелику... Ні, ще не все. Я ще хочу сказати вам, що ваша гнила, брехлива, копійчана ганчірка зможе вислідити талановитого вбивцю або розбійника не краще за якого-небудь сліпого пуделя... Що таке?..