Читати книгу - "Інститут"

І ще. Хто за ними може прийти.

— Чуєте, Тіме.

Він повернувся до Нікі:

— Я думав, ти спиш.

— Ні, просто думав. Можна вам щось сказати?

— Звичайно. Що завгодно. Говори, щоб я не заснув.

— Просто хотів подякувати. Не скажу, що ви відновили мою віру в людство, але отак приїхати з Люкі, як ви це зробили… для цього треба мати яйця.

— Слухай, малий, ти мої думки читаєш?

Нік похитав головою:

— Зараз не можу. Не думаю, що мені ще коли-небудь вдасться посунути хоч одну з тих обгорток від цукерок тут на підлозі, а це ж був мій талант. Але якби я з ними об’єднався… — Він нахилив голову в бік дітей, що спали позаду. — Було б по-іншому. Як мінімум якийсь час.

— Як думаєш, можна це повернути? До стану, в якому сила була спочатку?

— Хезе. Та мені воно не надто й треба. І раніше не треба було. Для мене важливо було займатися футболом і вуличним хокеєм. — Він зиркнув на Тіма. — Мужик, та у вас не мішки, а цілі валізи під очима.

— Та, мені б поспати не завадило, — визнав Тім.

Ага, годин дванадцять. Він раптом згадав роздовбаний заклад Норберта Голлістера, де телевізор не працює, а таргани бігають, як у себе вдома.

— Думаю, дорогою будуть незалежні мотелі, де не ставитимуть запитань, якщо запропонувати їм готівку, — зауважив Тім. — Але з готівкою, боюся, в нас проблеми.

Нікі всміхнувся, і Тім побачив привабливого чоловіка, яким той виросте, дасть Бог, за кілька років.

— Думаю, ми з друзями можемо трохи допомогти в плані готівки. Не зовсім упевнений, але мабуть. Бензину до наступного міста вистачить?

— Так.

— Зупиніться там, — сказав Нікі й знову притиснувся головою до вікна.

32

Невдовзі перед тим, як міллінокетська філія «Сіменз-траст» відчинилася того дня о дев’ятій годині, касирка на ім’я Сандра Робіншо викликала менеджера банку з його кабінету.

— У нас проблема, — повідомила вона. — Гляньте.

Вона всілася перед відтворенням відео з камери банкомата. Браян Стірнз усівся поруч. Камера апарата між трансакціями не працювала, а в містечку Міллінокет на півночі Мейну це зазвичай означало всю ніч, і пробуджували її вже перші клієнти орієнтовно о шостій ранку. На екрані, який вони споглядали, показувало 5:18. Стірнз дивився, як п’ятеро людей підходять до банкомата. У чотирьох із них футболки затуляли роти й носи, наче маски бандитів зі старих вестернів. П’ятий натягнув бейсболку собі низько на очі. Стірнз бачив напис «Паперова промисловість Мейну» спереду.

— Вони ж виглядають як діти!

Сандра кивнула.

— Хіба що вони карлики, але це мені здається малоймовірним. Дивіться далі, містере Стірнз.

Діти взялися за руки й стали в коло. Картинкою пробігло кілька ліній шуму, ніби від якогось короткого впливу електрики. Тоді з гнізда банкомата почали сипатися гроші. Було схоже на виплату виграшу автомата в казино.

— Що за херня?

Сандра похитала головою.

— Не знаю, що за херня, але вони дістали дві тисячі доларів з автомата, який не може видавати нікому більш як вісім сотень. Він так налаштований. Думаю, можна комусь подзвонити, запитати про це, але не знаю кому.

Стірнз не відповів. Він лише дивився, вражений, як маленькі бандити — схожі на учнів середньої школи — збирають гроші.

А потім вони пішли.

Шепелявий

1

Прохолодного жовтневого ранку десь через три місяці Тім Джеймісон прогулювався під’їзною доріжкою від ферми Катоба-Гілл до шосе 12-А штату Південна Кароліна. Прогулянка тривала трохи часу, доріжка була зав­довжки майже з пів милі[133]. Ще трохи, любив він жартувати з Венді, й вони могли б її назвати шосе 12-В штату Південна Кароліна. На ньому були вицвілі джинси, брудні робочі черевики «Джорджія Джаєнт» і світшот такий завеликий, що досягав стегон. Це був подарунок від Люка, який він замовив в інтернеті. Спереду золотим було виведено єдине слово: «ЕЙВЕСТЕР». Тім ніколи не бачив Ейвері Діксона, але з радістю носив цей одяг. Обличчя в нього було дуже засмагле. Катоба не діяла як реальна ферма вже десять років, але був акр городу за стодолою, а зараз ще й сезон урожаю.

Він потягнувся до поштової скриньки, відкрив її, став діставати звичне сміття (здається, в наш час ніхто вже не отримує справжньої пошти), а тоді завмер. Шлунок, з яким було начебто все гаразд під час прогулянки, стиснуло. До нього наближалася якась машина, сповільнилася, тоді з’їхала на узбіччя. Нічого особливого, просто «шеві малібу», замацьканий червонуватим пилом, зі звичними жуками, розчавленими на ґратках радіатора. Не сусіди, він знав автомобілі всіх тутешніх, проте це міг бути якийсь комівояжер, або хтось загубився й попросить показати дорогу. Але ні. Тім не знав, що за чоловік за кермом, однак знав, що чекав на нього. І от він приїхав.

Тім закрив поштову скриньку і заклав руку за спину, ніби для того, щоб поправити ремінь. Ремінь був на місці, як і пістолет, «ґлок», що колись належав рудому помічникові шерифа на ім’я Таґґарт Фарадей.

Чоловік вимкнув двигун і вийшов. На ньому були джинси, набагато новіші, ніж у Тіма, — досі з вигинами з магазину — і біла сорочка, застебнута під саму шию. Обличчя його було одночасно привабливе й неописуване — суперечність, яка, здавалось би, неможлива, доки ви самі не побачите цього чоловіка. Очі блакитні, волосся — того скандинавського відтінку, що здається майже білим. Фактично він виглядав майже повністю так, як його собі уявляла покійна Джулія Сіґсбі. Чоловік побажав Тімові доброго ранку, Тім відповів тим же, не відводячи руку з-за спини.

— Ви Тім Джеймісон. — Гість простягнув руку.

Тім глянув на неї, проте не потис.

— Так. А ви хто?

Блондин усміхнувся.

— Хай буде Вільям Сміт. Таке ім’я в мене на водійському посвідченні. — «Сміт» прозвучало нормально, як і «водійське», але «посвідчення» перетворилося на «пофвідчення». Шепелявість, проте незначна. — Можете називати мене Біллом.

— Чим можу допомогти вам, містере Сміт?

Чоловік, що назвався Біллом Смітом — іменем настільки ж анонімним, як і його седан, — примружився від ранкового сонця, слабко всміхаючись, ніби обдумував кілька можливих відповідей на запитання, усі приємні. Тоді знову перевів погляд на Тіма. З обличчя усмішка не зникла, проте очі не усміхалися.

— Ми можемо довго ходити околясом, але, не сумніваюся, у вас попереду важкий день, тож я не заберу часу більше, ніж потрібно. Почну з того, що я тут не тому, що хочу спричинити вам проблеми, тож якщо у вас за спиною пістолет, а не просто сверблячка, можете його лишити на місці. Думаю, ми обидва згодні, що в цій частині світу цьогоріч було вже вдосталь стрілянини.

Тім думав запитати, як містер Сміт знайшов його, але навіщо цим перейматися? Мабуть, було неважко. Ферма Катоба належить Гаррі й Риті Ґалліксонам, що тепер живуть у Флориді. Їхня донька поклала око на стару домівку ще три роки тому. Хто ж її заслуговує більше, ніж заступниця шерифа?

Ну, вона була заступницею