Читати книгу - "Метаморфози"

/540/ Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Крит чи на Делос —

Краще послати мене. Але, Делос і Крит залишивши,

Переселила сюди. Лиш ім’я, щоб затерти про коней

Згадку, веліла змінить: „Гіпполітом ти був до сьогодні, —

Мовила, — Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!“

От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную

Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь».

Впертого болю Егерії{702} все ж не могла пригасити

Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши,

Далі спливає слізьми. Змилостилася, врешті, над нею

/550/ Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила —

По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло.

Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки{703}

Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський

Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну,

Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім,

Вигляд землі залишивши, — людський прийняла і відразу

Віщі уста, щоб майбутнє пророчити всім, розтулила.

Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший

Плем’я етруське навчив пізнавати події прийдешні.

/560/ Або, як Ромул колись, — задивившись на спис, що віддавна

Встромлений в землю, стирчав на горбі Палатинському й раптом

Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь,

Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим

Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано;

Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив

Роги свої — таки справді їх бачив! — і думав, що в хвилі

Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем

Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити,

І, зупинившись, — а йшов переможцем над військом ворожим, —

/570/ Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:

«Що має значити, — мовив, — це чудо, боги? Якщо радість,

Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе —

Хай воно стріне мене!» Спорудивши дерновий жертовник,

Палить вогні запашні, трав'янистий обкурює вівтар.

Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку,

Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно.

Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду, —

Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда,

Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд

/580/ Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа, —

«Здрастуй, владарю, — промовив. — Тобі ж і рогам твоїм, Кіпе,

Будуть слухняні укріплення Лацію{704}, вся ця місцевість.

Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами.

Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті

Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки».

Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши,

Погляд од мурів міських. «На ліси та на гори, — жахнувся, —

Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую

Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!»

/590/ Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання

Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним

Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом,

Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім, —

«Є тут, — промовив, — один; якщо з Міста він тут же не буде

Вигнаний, — стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету:

Виросли роги йому на чолі, — сповіщає провидець.

Варто ввійти йому в Рим — і рабами станете з вільних!

Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись, —

Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший

/600/ Маю зв’язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста

Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить,

Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!»

Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий,

Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись,

Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само

Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін,

Чулось питання одне, мов луною підхоплене: «Хто він?»

Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги?

Кіп їм ізнову: «Кого так шукаєте, — в ваших руках він!»

/610/ І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,

Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали.

Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню,

І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились —

Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе,

Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий.

Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе,

Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили,

Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати

Парою добрих волів од світанку до заходу сонця.

/620/ Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія

В пам’яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.

Нині, співців божества, ви ж бо тут, підкажіть мені, музи, —

Ви ж усе знаєте: вас не одурює давність розлога, —

Як це до ряду святинь у високому Ромула місті

Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда{705}.

В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі.

Кров із блідих занепалих людей випивала хвороба.

Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно

Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять,

/630/ По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь —

На серединному місці землі, до оракула Феба

Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням

Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті.

Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона —