Читати книгу - "На уходах"

Його стрічали люди, він усім дякував. У хаті Чепигів подякував за ласку і пішов у замок. «Сталося, — думав собі, — батько в безпечному місці, йому нічого не долягає, нічого не треба, хіба молитви.

Тепер треба мені подумати гаразд, що далі робити».

Розуміється, уся його увага була відтепер звернена на те, як би звідсіля втечи, та поки що не зрадити своєї думки. Тому то він узявся до роботи. Відразу змінився, що годі було його пізнати. Прибирав у покоях, услугував панам.

Пан каштелян зауважив відразу сю переміну і став для Івася ласкавим. Інколи давав йому подарунки. Його тепер кликали Яськом. Каштелян поручив його замковому капелянові, щоб його навчив польського письма та польської віри. Каштелян повзяв думку, щоби хлопця, як слід підучити, представити ясному князеві та тим піддобритися. Князь сам був перевертнем і дуже перевертнів любив. А ще такий гарний, мов мальований, хлопець певно князеві сподобається. Так міркував собі каштелян. Івась, бачучи його ласкавість до себе, відгадав відразу в чім річ. Він вчився пильно, слухав єзуїтської науки на те тільки, щоб приспати їхню увагу.

— Як же тобі наука йде, мій хлопче? — спитав каштелян, коли Івась приніс йому меду.

— Спасибі вельможному панові, йде добре.

— Коли ж гадаєш перейти на правдиву нашу віру?

— Я ще не підготовився, як слід. Наша віра, якої мене на Січі учили, не така. Я хочу сам переконатися, що вона ліпша, тоді і сам скажу, і до костьолу піду!..

— Так воно буде й ліпше, хоч тут небагато чого переконуватися. Дивись, небоже, у твоїй вірі сама чернь, саме мужицтво, а які ваші попи погані, темні. А у нас друге діло. У нас сам король у костьолі молиться, усі пани.

— Та я се бачу, але я хочу се зрозуміти, щоб відтак не каятися.

— А коли ти перейдеш на польське, тоді покинеш лакейство, підеш межи двораків. А як ти ясному князеві сподобаєшся, тоді можеш числити на його княжу ласку і дуже високо піти. Князь кого полюбить, то вже не лишить.

Івась нагадав, що ясний князь не одного підвів дуже високо: аж на палю.

Інші лакеї дивились на Івася заздрим оком. Вони і довше служили, і були ляхами з роду, а до нічого не довели.

А сього хама так пан каштелян милує та над інших виносить. Нікому не вільно було на його насварити, вдарити. Правда, що Івась робив своє діло справно, але чи не багато таких було, а не раз їх били різками до крові.

За Івасем почали підглядати, щоб що-небудь негожого за ним найти та перед каштеляном оскаржити. Але не знайшли нічого. То хіба зауважили, що Івась у вільну хвилю сяде було де-небудь у кутику, посумує сам з собою, то яку пісеньку, козацьку думу тихо заспіває. Та пані каштелянова, почувши таку скаргу від служби, ще вилаяла донощиків:

— Ви дурні, й гарно, що співати свого не забув, хіба ж є що краще як українська пісня? Та ви сього ніяк не збагнете, тупі голови.

Відтепер закликало панство Івася до покоїв і казали козацьких пісень співати.

— Коли б ще на бандурі навчився, — говорила пані.

— На бандурі я вчився, та бандури дасть Біг.

Для Івася роздобули бандуру і тепер щовечора мусив панству фати та приспівувати. Одного разу каже пані до чоловіка:

— Яськові було би далеко краще у козацькім вбранню, як у тій Ліберії, переодягніть його за козака.

— Хай буде і так, — згодився пан і зараз на другий день переодягли Івася в козацький убір з барвами ясного князя.

Івасеві було добре, не мав великої роботи, а навіть дозволили йому проїхатись на коні. І скільки разів він виїхав на панському коні у степ, брала його охота втекти.

Ся думка не покидала його ніколи. Та він тямив науку покійного батька, щоб поступав обережно, аби не піймали.

Він ждав кращої нагоди. А поки що минали дні за днями, минуло два роки. Пан каштелян пригадував йому перехрещення, та Івась умів усе чим іншим заговорити і діло відкладалося. За той час князь не навідувався ні разу в Гаврилівку. І не знати, як довго був би Івась жив у такій непевності, палений думкою про втечу, якби несподівано не трапилась нагода.

То було якось другого року, відколи Івась перебував у замку, на самого Спаса. Надворі була чудова погода. На се свято випадав в Гаврилівській церкві Храм, саме у неділю, коли дехто мусив йти робити панщину. Народ зібрався в церкві. Відслужили службу Божу. Люди повиносили під церкву святити садовину та порозкладали по траві на білих хустинах. Люди висипались із церкви.

Наприкінці вийшов священик з дяком. За ним несли кропильницю з свяченою водою і кропило. Священик пішов поміж овочі, та тільки розпочав молебень, як із-за церкви вийшов жид-орендар і вирвав священикові із рук требник:

— Як ти, попе, смієш святити, коли мені не було заплачено?

— Хіба ж я тобі, Срулю, сьогодні не заплатив? — спитав титар церковний. — Ти ж сам відчинив церкву.

— Ти заплатив лише за обідню, а се що ви тепер хотіли робити, то незаплачене.

— Та що ти, пане Срулю, вигадуєш? Се ж нічого окремого, заплатили раз і годі..

— Говори своє, а мені треба з причинком заплатити, пан мені оренди не подарує, то і я не можу свого дарувати.