Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Звідки ж Руйнівник та Ооба, живучи в лісі, діставали собі їжу?

Бабуся у своїх оповідях досить часто припускалася протиріч, що її аніскільки не обходило; от і на це запитання вона відповідала по-різному. Інколи казала, що сільські жінки щодня, тільки-но Руйнівник робив свій вранішній стрибок через тополю, по черзі носили їжу до лісу, на місце, що його називали «Руйнівниковою їдальнею», і залишали на пласкому камені біля джерела. Це було не зовсім легко для родини, на яку припадала черга, бо і Руйнівник, і Ооба через свій надзвичайний зріст потребували силу-силенну харчів.

Іншим разом бабуся казала, що Руйнівник з Ообою самі забезпечували себе їжею.

Їхньою повсякденною стравою була «чортова каша» — їстівна земля, якою свого часу Руйнівник підгодовував друзів, коли землеробство ще не давало достатньо продуктів. Руйнівник знаходив їстівні рослини і серед дикоростучих. Посеред хащі є болото під назвою «піхви». Там вибивається з-під землі й неподалік знову западає в землю річечка, де Руйнівник нібито ловив гольців, що правили за джерело білка.

Таким невибагливим Руйнівник був увесь свій вік, та все ж мешканці долини вважали, що він купався в розкошах і мали це йому за зле. Навряд чи годиться ставити це за провину другому, тим більше третьому поколінню нащадків Будівничих, бо вони вже не бачили нічого, крім нехитрого сільського життя у долині. Але своїм давнім товаришам Руйнівник вибачити такого ставлення аж ніяк не міг.

Розгніваний, він, врешті-решт, вирішив учинити над ними суд і через посланця одного по одному почав викликати до себе своїх колишніх друзів.

Як розповідає легенда, всі дівчата, яких Ооба потай від батьків-піратів вивезла з острова, одружилися з юнаками-Будівничими і мали на тоді вже не тільки дітей та онуків, а й правнуків. Лише Руйнівникова подруга Ооба так і лишилася бездітною. Незважаючи на свої сто з лишком років, вона залишалася зовні зовсім юною.

Саме нею і передавав Руйнівник свої виклики.

Щовечора Ооба спускалася в долину. Підходила до оселі того з Будівничих, кого мала викликати на суд, і тихенько, не зважаючи, почують чи ні, казала, що її прислав Руйнівник. Її запрошували до хати, але далі передпокою вона не заходила, відмовлялася навіть присісти на причілку під навісом і тужливо починала розмову з жінками.

— Ви ж знаєте вдачу Руйнівника. Як втелющиться йому щось у голову, то його вже не перепреш. Ну що я вдію! Від нього ніде не сховаєшся, бо все довкола знає як свої п’ять пальців. Треба вашому прийти завтра вранці до окрайки лісу. І звідки ж воно взялося, що за часи настали! Хіба бачили такий суд, відколи стоїть наше село! — бідкалася зрозпачено Ооба.

— А жіноцтво з родини того, кого викликав Руйнівник, і собі гірко зітхало, слухаючи її мову, і здавалося їм, що це Ообу, а не їх, слід підбадьорити та заспокоїти, а то, чого доброго, від надмірної печалі тут-таки і проститься з життям, — розповідала бабуся.

В оселях, де Будівничі діставали виклик на суд, жіноцтво, як водиться, побивалося. Але самі Будівничі сприймали звістку напрочуд спокійно, наче врешті-решт сталося те, чого давно сподівалися і чого відвернути не могли. Кожен порав свої справи й раніше вкладався спати, щоб назавтра зранку вирушити до лісу.

А чоловіки, особливо молоді, хоч і не оплакували вкупі з жіноцтвом лиху долю діда чи прадіда, однаково не мали спокою, бо знали, що чекає завтра на них самих. Молодики мусили вранці одпровадити позиваного до окрайки лісу і бути свідками на суді, який правив Руйнівник.

Саме тут у бабусиних переказах не сходилися кінці з кінцями. Може, тому, що самі юнаки розповідали про те, що їм довелося бачити, тільки через багато років. Коли разом із дідом чи прадідом хлопці вдосвіта підходили до окрайки лісу, то бачили: біля джерела, де «Руйнівникова їдальня», на них чекає могутній, мов старезне дерево, чоловік. Перед Руйнівником на обличчі кожного Будівничого виникала дивна напівплаксива посмішка — напівгримаса. Мабуть, вони уявляли, як зараз звинувачуватиме їх той, кого вони всі поважали й любили, їхній друг.

Руйнівник, похмурий та суворий, здавалося і не знав особистої приязні. Без жодного вступу він звинувачував Будівничого, який з’явився, в тому, ніби всі його вчинки, від самого початку й донині, мали метою занапастити всю сільську громаду.

Бабуся казала: жоден з Будівничих не смів виправдатися чи заперечити, бо той перелічував їхні справжні вчинки. Кожен лише скрушно посхиляв голову, мовляв, так воно і є, покірно визнаючи злочин. А для молодиків, що слухали неподалік, то був наче урок історії. Тільки й могли сказати про той чи інший випадок: «Та як таке могло бути!» І переймалися думкою, що такий суд необхідний, хоч раніше були певні, що, відколи стоїть селище і дотепер, коли воно пустило глибоке коріння, не було нічого, гідного бодай найменшого осуду. То був для них і урок закону, де вони навчались позбуватися співчуття навіть до найближчих друзів, якщо їх викликано на суд.

Вирок Руйнівника був для всіх один і той же: довічне ув’язнення і каторжні роботи. На той вирок засуджений відпроваджував молодих родичів додому, а сам рушав до котроїсь із печер біля окрайки лісу, де жив давно тому, ще коли починалося селище. А далі, за велінням Руйнівника, який з’являвся до них з пущі, приєднувався до засуджених раніше, що мостили велетенську «дорогу мерців».

Тим часом, як каже переказ, тих Будівничих, які ще не дістали позову, опосідав неспокій і сум’яття: чи то Руйнівник забув про них, чи то хоче відокремити від друзів. От чому останні Будівничі мало не підтанцем ішли на суд, а Руйнівник, як оповідали потім їхні онуки та правнуки, зустрічав їх, навпаки, дедалі похмуріший.

Каменоломня, звідки брали каміння для «дороги мерців», була на східному від болота, званого «піхвами», схилі. Я ще малим бачив сліди від виламаних брил. Це було під час «експедиції»,