Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Бабуся казала, що лише життєдайна сила нової землі, звільненої від предковічних сморідних мочарів, призвелася до того, що її червоним килимом вкрили незліченні краби. З того ж джерела походила і енергія, що просякала Будівничих, які працювали на свіжому повітрі, ледве прикриті одягом, як ті чорти й грішники на картинах пекла. Тож навіть по ста роках життя вони не тільки не занепали на силі, а навпаки, «звелетніли».

Так пояснювала бабуся.

На моє запитання, якої ж міри сягнуло оте їхнє «звелетніння», бабуся відповіла, що за міру може правити тополя вгорі над долиною.

Ця тополя (щоправда, лише нащадок колишньої) стала наочним свідченням щоранішніх Руйнівникових «вправ», коли він розбігався по гребеню гори, що вистромлювався в долину, стрибав, хапався за стовбур і робив оберт, а тоді з гуркотом, від якого долиною розлягалася луна, приземлявся на прискалку. Тополя була могутня, її листя так розрослося, що навіть у погожі дні «приступка з десять мат» на прискалку не висихала в затінку. Руйнівник, роблячи оберт, хапався за стовбур, де той згинався біля наросту — метрах у десяти від землі. Виходить, він сам був на зріст майже як те дерево.

І незгіршими велетнями стали під час заснування селища і його товариші.

І ще з одного можна було оцінити могутність Руйнівника та його товаришів-богатирів, які, хоч їм давно й перевалило за сто, зберегли тілесну міць. Стоячи там, неважко було повірити у «звелетніння», яке бабуся найчастіше згадувала ніби жартома. У лісі над видолинком й понині можна бачити залишки надзвичайної праці Руйнівника та його друзів-велетнів. Кажу «залишки», бо нині можна снувати хіба непевні здогади про те, для чого призначалася збудована Руйнівником та його товаришами споруда. А від бабусі я чув розповідь про дивовижну, наче сон, пригоду, яка сталася там…

Хоч я і кажу «залишки», але та кам’яна споруда і досі міцніша за будь-яку будівлю в селищі.

Якщо заглибитися від окрайки лісу в пущу, невдовзі вийдеш на бруковану дорогу. Ще до школи ми, дітлахи, бігали дивитися на те диво.

Казали, що до дороги ліс безпечний навіть для малої дитини, а от заглиблюватися далі самотою не варто навіть дорослому. Про те, що дорослі називають цю вимощену каменем дорогу «дорогою мерців» і що іншої такої не знайдеш ніде в Японії, я дізнався вже під час війни, на лекції, що її читали в «народній школі» після дослідження на місцевості евакуйовані до нашого селища знавці небесної механіки.

Про них я вже трохи розповідав — це близнюки дід Апо та дід Пері.

«Дорога мерців» простяглася величезною — майже вздовж усього селища — поземною еліптичною дугою в нетрях лісу на північному від долини схилі.

Завширшки вона не скрізь однакова, але і вздовж, і впоперек її вимощено у строго горизонтальній площині. Вже з цього, наголошували наші вчені під час лекції, можна судити про високий рівень геометричних знань і будівельної техніки в тих, хто її споруджував.

Після лекції, уночі (а ніч була напрочуд місячна), лежачи на долівці в нашій хатині на самому дні видолинка, я уявив, ніби просто з неба над долиною, понад стелями і дахами, дивляться вниз велетенські очі. Наче усі сні, ввижалося мені, немов я сам — одне ціле з тими очима. Якщо дивитися згори, «дорога мерців» віддзеркалює місячне світло, наче біле пасмо води. Я уявив це так виразно, ніби побачив на власні очі. І далі, уві сні, мене осяйнув здогад, що ця брукована дорога, рівнобіжна, наче друга річка, річці у видолинка, має правити разом із нею за знак для велетенських очей з небесної височини.

Двоє вчених, чужинці для мешканців селища, зуміли збагнути високий рівень знань та техніки будівників дороги, але не осягли, навіщо вона. Коли хтось із слухачів запитав про це, пояснивши, що з дорогою пов’язані стародавні перекази, за відповідь йому була лише знічена мовчанка. Пригадую, я з жалем подумав, що, якби запитав у вчених, хто збудував ту бруковану дорогу, то, може, й дістав би якусь відповідь.

Та вже невдовзі дізнався, що її вимостили «звелетнілі» Руйнівник і його товариші… Хоч, власне, на той час Руйнівник уже не вважав колишніх шибайголів з призамкового міста рівнею собі.

По ста з лишком роках життя «звелетнілий» Руйнівник майже перестав спілкуватися з колишніми приятелями, то наглядаючи з хижі біля «великої загати» за риболовлею, то досліджуючи в «саду ста трав» нові їстівні рослини та лікарське зілля. Але його притаєну силу мешканці селища відчували щоранку, коли гуркіт сповіщав долину, що Руйнівник, як завжди, розбігтися гребенем, схибнув, зробив оберт навколо стовбура тополі і приземлився на «приступці з десять мат».

Тому його колишні друзі, кожен із яких мешкав у колі великої родини з дорослими дітьми, онуками, а то й правнуками, одразу відгукнулися на звістку, яку їм приніс посланець від Руйнівника.

Бабуся пояснювала:

— Руйнівник мусив вдатися до посланця, бо на той час остаточно відособився від колишніх друзів, які жили мирним родинним життям. Сам Руйнівник жив удвох з Ообою у лісових нетрях. Проте кожен мешканець знав, що він десь неподалік, бо не було дня, аби ранком не стугоніла гора від його стрибка. Щоб не зустрітися віч-на-віч з Руйнівником під час його «вправ», ніхто не виходив на роботу у гори так рано. Слід цього звичаю зберігся у нашому селищі ще за мого дитинства. Якщо на світанку гриміло, мої односельці казали:

— Сьогодні бігає Руйнівник.

І уникали вибиратися в гори.

Бабуся розповідала, що Руйнівник, який жив у хащі, нерідко походжав пралісом, голосно розмовляючи сам із собою, але не звичайною мовою жителів долинного селища, а мовою, зрозумілою хіба що для привидів цього краю (бабуся казала «долинна мова» і «лісова мова»).