Читати книгу - "Переможець отримає все"

Лема підійшов мовчки, нахилився і, обійнявши, поцілував її у щоку. Потім потягнув собі стільчик і впав на нього поруч із її кріслом.

— Хто це, Тарасику? — Вона взяла його за руку й запитливо глянула на Віктора.

Погляд її наче прагнув намацати того, хто був перед нею, але не міг. Ця красива жінка була… сліпою.

— Це… — важко мовив Лема, — це останній із них.

Риси її обличчя загострилися, вона щось думала, а потім запитала:

— А чому він тут?

— Він переміг мене.

Цього разу мотор її «машини» не увімкнувся. Взявшись руками за колеса, вона повільно під’їхала до Віктора. Щось завмерло у грудях, коли ця маленька ручка з лакованими й ледь помітно загостреними нігтями торкнулася його ременя штанів, потім поповзла догори і стиснула тканину светра.

— Нагніться будь-ласка, — попросила вона.

Увесь завмираючи від цієї картини, він опустився на одне коліно поруч із кріслом, і рука торкнулася його щоки, потім пройшлася по вуху, торкнулася присохлого з кров’ю волосся й ковзнула по обличчю — носі, губах, потім шиї. Маленька легка рука пройшлася і за комір сорочки, аж на плече, пальці її спробували й не змогли обхопити широких м'язів.

— Це не той, — сказала вона. — Ви… у вас є татуювання? Леопард…

— Є, — відповів Віктор, підводячись на ноги.

— Я вас упізнала. Скажіть, у вас гарна пам’ять?

— Не жаліюся.

— Тоді спробуйте згадати — п'яте червня дев'яносто третього року. Ви стоїте на митниці. Від самого ранку. Нікого не пропускають. З вами ще шестеро таких самих — перегонщиків машин. Усі ви товчетеся в очікуванні.

— Що — всі ми з одної компанії? — не зрозумів Віктор.

— Цього я не знаю, — відповіла вона. — Але всі ви товчетеся купкою.

— Пані, скоро буде п’ятнадцять років, як я займаюся цією справою, — мовив Віктор. — Це з дня в день — митниці, машини, дорога. І юрби таких самих, як я. Уявіть собі, як можна з усього цього згадати день п'ятого червня десятирічної давнини?

— Уявляю.

— А що ви хочете конкретно, щоб я згадав?

— Хто з водіїв гнав великий, досить пошарпаний чорний джип?

Віктор мовчав кілька хвилин, а потім розвів руками:

— Я не можу цього згадати. Я взагалі не можу згадати такого дня і що я тоді робив.

— Ви були на митниці, — нагадала та, що сиділа у кріслі, — це пам'ятаю я.

— Можливо, — погодився Віктор. — Але те, що цю машину гнав не я — двісті відсотків. Я взагалі жодного разу не переганяв чорного джипа. Оце вже я пам’ятаю.

— Знаю, що не ви, — сказала вона. — Це я знаю. Я хочу розповісти вам, що сталося того дня.

— Гаразд, — кивнув головою Віктор. — За цим я приїхав.

Вона виглядала спокійною й навіть незворушною.

— Того дня ми простояли на митниці до вечора. Не пропускали нікого. Нас оглядали довго, потім Тарас ходив кілька разів з документами, усе марно — черга, в якій ми стояли серед перших, не рухалася. Але таке траплялося й раніше, тому ми не надто переймалися. Ми познайомилися за рік до цього і, як багато хто тоді, заробляли на життя дрібними поставками товару. У Тараса була «Волга» — ненова, але ще досить непогана. А головне — туди багато влазило. От ми й поверталися з Польщі, маючи з собою усякий мотлох для продажу. Пробачте, а як вас звати?

— Віктор.

— У Тараса є хороший друг із таким іменем, щоправда, я не мала нагоди з ним познайомитися. Вони разом… словом, працюють.

— Невже Ждан? — запитав Віктор.

— Так… — здивувалася вона. — Як ви знаєте?

— Це мені він дав таке прізвисько, — сказав Віктор. — Насправді моє прізвище Середа.

— О, Боже… Це ви… — вона замовкла на якийсь час, вражено хитаючи головою. — Тепер я розумію, чому ви залишилися останнім… Як буває…

— А вас як звати? — запитав її Віктор.

— Марія.

— Гмм… просто Марія…

— Ні, — засміялася вона, — просто Марія — це в серіалі. І там, у Києві, у нього також є «просто Марія». А я — не просто. Ви не лякайтеся, я все знаю. Усіх їх. Він навіть розповідає мені, хто з них яка в ліжку. Мені цікаво. І весело слухати. Ви здивовані?

— Я гадаю, мене нічим не можна здивувати, — знизав плечима Віктор.

— Але я спробую, — всміхнулася вона. — Того дня ми переїхали через кордон аж надвечір. Уже смеркло, і ми вирушили додому. Їхали вимучені та задоволені, адже поїздка вдалася. І я не надавала значення деяким речам, що відбулися за день під час вимушеного чекання. А на під'їзді до Франківська нас обігнала машина — джип. Великий такий. Обігнав — і все. Та за якийсь кілометр ми побачили його знову — він стояв глибоко на узбіччі. Повністю освітлена кабіна, увімкнуті фари, а всередині — нікого. Ми ще здивовано озирнулися на нього — той, чи не той? Та щойно ми його минули, як він виїхав на дорогу і, швидко наздогнавши нас, знову пішов на обгін. Це виглядало дивно. А злякалися ми тоді, коли, обігнавши нас, він різко загальмував. Тарас мало не в’їхав у нього. Ми об'їхали машину, але щойно зрівнялися, джип знову попер уперед, не даючи нам дороги. Тарас знову пригальмував, а джип виїхав на протилежне узбіччя і зупинився. Машини, що вертаються з-за кордону, схожі як дві краплі води — усі завалені ззаду пакунками до стелі. Ми чули про випадки, коли таких торгівців, як ми, перестрівали по дорозі. Усяке траплялося — розбій на дорогах існував уже тоді. Все було очевидно. І тоді Тарас різко рвонув уперед, набираючи швидкість. Рушив і джип. Ми їхали як тільки могли швидко, тримаючись середини дороги, але від такої машини не