Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Можу, — відповів я. — Думаю, що війна зіпсувала нас. Визнаймо, що ми дарма повернулись додому. Ми знаємо стільки ж, як загиблі, а мусимо вдавати дурних тому, що випадково лишилися живі. Якими смішними нам здаються ця вулиця, служба, податки, статті закону, танці, театр, хвороба, батьківський дім і все інше! Мабуть, ми здатні ще тільки на дві дії, які доводять нам, що ми живі: слухатись і наказувати, але воліємо слухатись, а не наказувати. Ми наче грали у якусь гру, бо ж для нас, приречених на смерть, усі військові приготування до смерті були тільки грою. Ми були вищі за них, як поважні люди, що хочуть згаяти час у поїзді, вищі за доміно, в яке вони грають. А все ж ті приготування цікавили нас, тобто відвертали нашу увагу від гіршого. Тепер я думаю, що той світ, той військовий світ, добрий, звичайно, тільки для приречених на смерть, був гарно впорядкованим, зручним світом. Він звільняв нас від того життя, яке несе з собою злигодні й клопіт, яке складається з намірів, надій і невдач. У війську немає надій, немає планів, немає намірів. О пів на третю треба з’явитися з рапортом. Ти добре знаєш, який вигляд має твій полковник, що він говорить, що наказує, як карає. Все це записано у військовому статуті. А коли полковника вдарить грець або влучить куля, його заступить майор. Коли не стане майора, є капітан. Коли вже нікого не стане, тоді ти сам маєш наказати собі, сам маєш зробити все, що належить. Як цей світ чудово впорядкований! Немає жодних сумнівів, немає непевності, немає сумління, немає турбот. Якщо забракло хліба, то голодуєш. Отримуєш двадцять п’ять сигарет на день. О шостій ранку вирушаєш у похід. О пів на п’яту тебе будять. О п’ятій ти отримуєш чорну каву.

— Годі! — крикнув Ціппер. — Можна подумати, що ти радиш мені знов піти до війська. Запізно. Поки що нема ніякої війни.

— Я раджу тобі одружитися, — сказав я.

— Тобто я маю закохатися?

— Може, навіть і закохатися. В кожному разі дружина тобі допоможе. Допоможе зберегти ілюзію, що на цьому світі ще є чого шукати. Вона захоче суконь, і черевичків, і помешкання, і їжі, і час від часу дитини. Коли ти матимеш про кого піклуватись, тобі легше буде переконати себе, що жити є для чого.

— Я був закоханий один-єдиний раз, — мовив Арнольд. — Закоханий по-справжньому. Ти знав Ерну Вільдер? Вона була моя сусідка. Ми дітьми вранці зустрічались, коли йшли до школи, а потім коли поверталися додому. А одного літа наші батьки разом відпочивали. Ми поїхали на якісь води в Сілезію і поселилися в тій самій віллі. У наших батьків були спільні справи. Вільдерові велося не блискуче, але все ж таки краще, ніж моєму батькові. Ми могли пробути на тих водах тільки два тижні, Вільдери залишились надовше. Але в спогадах ті два тижні здаються мені шістьма — так багато я там пережив. Мені було тоді п’ятнадцять років, а їй, здається, тринадцять. Ми цілий день гралися разом, бо були майже однолітками. Там була гора, що звалася Глорієттою. На неї серпантином спиналась дорога. Вздовж дороги стояли лавки, де любили сидіти закохані пари. Завидна ми не дивились на них або тільки мимохідь кидали оком. Ми мали важливіші справи: шукали жуків, збирали жолуді, ганялися за метеликами. Та коли смеркло, Ерна цілком змінилася. Минаючи закохану пару, вона на мить притулилась до мене, тоді побігла вперед, почекала, поки я її наздожену, й тихо засміялась. У темряві я не бачив, яка вона була, коли засміялась. Мені здалося, що вона обернулася на якусь незнайому жінку, то був не її голос, не її сміх: удень вона сміялась не так. Мені захотілося доторкнутись до неї, щоб пересвідчитись, чи дівчина, яка сміється в темряві, справді Ерна. Я простягнув руку і наткнувся просто на її груди. Наляканий, я відсмикнув руку, і тоді Ерна втекла.

Другого ранку ми зустрілися в парку й поводились так, ніби вчорашнього вечора зовсім не було. Ми далі шукали жуків.

Одного разу я помітив, що якийсь немолодий уже добродій на прогулянці поглянув на неї. Тоді їй забаглось вернутися, хоч ми йшли на луку. Вона сказала, що хотіла б послухати концерт. Той добродій стояв перед павільйоном, де грала музика. Ерна засміялася. Він моргнув до неї, і вона почервоніла. Мені здалося, що тієї миті я закохався. Я вже не міг гратись так, як досі, а все намагався піти з нею в темряві на Глорієтту, палав бажанням ще раз торкнутись її грудей. Але мені більше не вдалося виманити її на гору.

Якось у курзалі влаштували бенкет. Я був там, стояв і дивився, як вона танцювала з офіцерами. Другого дня їй кланялося багато чоловіків. І сама вона змінилась. Уже не бігла підстрибом вулицею, як ще напередодні, а ступала, мов дама. Опинившись біля потічка, який їй раніше часто траплялося переходити в черевиках, вона зупинялася, хвилинку вагалась, а тоді шукала вужчого місця, щоб переступити його. В таких випадках я перебирався перший і простягав їй руку. Я кохав її, не спав цілими ночами. Потім ми поїхали додому. Я ревнував, тужив, побивався, я ненавидів своїх батьків за те, що вони не мали грошей. Я вигадував найбанальніші історії. Притулок для сиріт охопила пожежа, я рятую всіх дітей, моє ім’я з’являється в газеті, Ерна приходить до мене, просить пробачення й каже: «Торкайся моїх грудей скільки хочеш».

Після канікул я знов побачив її. Але ми більше не розмовляли, хоч я часто йшов зі школи слідом за нею і вона не могла не помітити мене.

— А що вона робить тепер?

— Казали, що під час війни вона була заручена, але до шлюбу не дійшло. Тепер вона вчиться в театральній школі, хоче стати артисткою. Коли я згадую, як вона сміялася тоді в темряві, то думаю, що вибір її вдалий.

— Скільки ви не бачились?

— Років з десять. Я не певний, чи впізнав би її.

Того вечора ми більше не проводжали один