Читати книгу - "Синi етюди"

I милi до цього часу харкiвськi вулицi перетворились: ласкаве сонце зникло з теплого неба i тiльки зрiдка викидало на брук свої переляканi промiння; автобуси тривожно заревли до цього часу спокiйними сиренами; вiзники взяли на добрi вiжки своїх незагнузданих шкап i стали поспiшно натягувати на голови брезентовi капюшони; жiнки полетiли кудись, безрезультатно притримуючи кiнцi своїх, пiдхоплених вiтром, легеньких спiдниць; мужчини в панiцi кинулись на брук, наганяючи свої жартiвливi капелюхи; навiть зареєстрованi по фiнвiддiлах породистi й слухнянi собаки, загубивши своїх хазяїв, з виттям i скавучанням раз у раз почали тикатись у пiдворiтнi, як справжнi бродячi пси.

Так уже було пiзно: чорний дракон мiцно й упевнено насiв на свою наївну й безтурботну жертву. Над Харковом метнулась огняно-бiла блискавиця i, роздерши небо, потрясала город рiзким, улюлюкаючим ударом розлютованого грому. На землю впала фантастична пiвтемрява й забушувала шалена злива. Все це трапилось так раптово, що святкова публiка встигла тiльки втекти пiд випадковi навiси крамниць i вже й не мрiяла про затишнi куточки своїх мiських квартир та домикiв.

I саме в цей час по порожнiй вулицi Карла Лiбкнехта крiзь оскаженiлий потоп весняного дощу плигала через калюжi маленька жiнка й у тривозi озиралася навкруги. Блюзка й спiдниця так уже змокли їй, що вона не найшла б на собi жодної сухої нитки. Пiдбiгаючи то до одного, то до другого навiсу й не находячи потрiбного їй затишку, вона якось смiшно сплескувала руками й плигала далi. I так вона метушилася доти, аж поки погляд її нарештi впав на порожнiй ганок, що на ньому обличчям до стiни стояв якийсь високий мужчина в таких же високих чоботях. Тодi вона безпорадно махнула рукою й рiшуче залишила тротуар.

I от вона вже стоїть пiд поганенькою покрiвлею (недарма стихiя тiльки одного чудасiя занесла сюди) й протирає вогкими руками очi. От вона озирається навкруги, от поправляє мизинцями свою розтрiпану зачiску, от погляд її на мить зупиняється на спинi високого мужчини. I чи то спина була їй така вже сонгородна, чи то й справдi їй спати хотiлось, але - як би там не було,- вона нi з того нi з сього широко й з задоволенням позiхнула. I позiхнувши з задоволенням, жiнка скинула догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв, сперлась на бильце i замислилась. Так пройшло кiлька секунд.

Раптом нiжне створiння зiпхнуло i, швидко пiдвiвши голову, знову зиркнуло на свого сусiду. I тодi одразу ж з жiнкою трапилось щось надзвичайне: спершу вона зблiдла, потiм її обличчя зайнялося червоною фарбою i, нарештi, вона - i без того тендiтна й маленька - якось зразу зробилась ще тендiтнiша, ще мiнiятюрнiша. На одну мить здалося навiть, що її перелякала нерухомiсть мужчини (ураганна злива так мертво прицвяхувала цю велетенську фiгуру до дверей, що мужчину й справдi можна було прийняти за рiзьблення), але в скорому часi все остаточно вияснилось: жiнка просто пiзнала свого знайомого. Вона вже горталась, переступала з ноги на ногу й зiдхала. Вона голосно скаржилась на дощ i, нарештi, коли нiщо не допомогло i коли мужчина, не звертаючи на неї жодної уваги пiд напором зливи ще бiльше почав вгрузати головою в дверi, вона промовила тремтячим (чи то вiд хвилювання, чи то вiд холоду) спiвучим i воднораз надiрваним сопрано:

- Я, здається, не помиляюсь?.. Ви - товариш Марченко? В її голосi прозвучало одразу кiлька ноток: була тут i нотка поваги до того, до кого вона зверталася, i нотка ледве помiтного страху, i навiть нотка якоїсь тривоги. Але мужчину, мабуть, нiщо не зворушило. Принаймi вiн не найшов потрiбним навiть на мить пiдставити своє обличчя пiд удари зливи i вступив до розмови в тому ж станi мертвого рiзьблення, в якому вiн був i до цього часу.

- Так,- вiдповiв вiн.- Я - Потап Марченко.

В цей момент в небi метнулась огняна блискавиця i над Харковом розсипався черговий удар грому. Жiнка вiд несподiванки здригнула i, iнстинктивно вiдкинувшись до сусiди, тихо скрикнула.

- Страшнувато? - тим же спокiйним басом промовив мужчина.

- Я думаю… Хiба не бачите, як лютує? - вона розгублено подивилась навкруги себе й сказала: - Але почекайте, товаришу. Чому ви й досi не поцiкавились, з ким маєте задоволення розмовляти?

- А хiба я не знаю, з ким я маю задоволення розмовляти?

Справдi? Вiн знає, з ким має задоволення розмовляти? Так-таки й не жартуючи вiн говорить це? Ну, тодi вона знову скине догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв i з таким здивованням подивиться на свого сусiду, що навiть спина його (а вiн же стоїть до неї спиною) почне якось реагувати на її розгубленiсть.

- Невже ви так запам'ятали мене, що навiть по голосу пiзнаєте? Запитання було поставлене прямо i досить голосно. Але мужчина чомусь не вiдповiдав. I не вiдповiдав вiн, здавалось тому, що запитанням зачеплено було щось дуже лоскотливе, щось таке, що про нього можна говорити тiльки по темних закутках.

- Чого ж ви мовчите? - дивлячись тим же здивованим поглядом, спитала жiнка.- Ну, переконайте ж мене, що ви знаєте, хто я?

- Хто ви? - бас, мабуть, добродушно посмiхнувся.- Ви - настирлива дiвчина. Я бачу, що ви досi не переробили себе… Ну, нате вам, заспокiйтесь: ви - Лiда Спиридонова.

- Саме це я й хотiла вiд вас почути. Я i справдi - Лiда Спиридонова… Та тiльки чому ви не хочете до мене повернутись? Га?

- А тому я не хочу повернутись,- цiлком резонно вiдповiв мужчина,- що не хочу пiдставляти своє обличчя дощевi.

- Тiльки цьому?.. Я задоволена!

Жiнка змовкла. Мовчав i мужчина. Буря безумствувала. Що далi, то бiльше темнiшало, i вулицi остаточно закутало в скло дощевого урагану. Тодi чи то в мужчинi прокинувся середньовiчний лицар, i вiн за всяку цiну вирiшив здобути для своєї несподiваної дами хоч поганенький затишний закуток, чи то вiн i сам не мiг далi терпiти,- як би там не було, вiн рiшуче i з силою застукав у дверi незнайомого йому помешкання.

Деякий час нiхто й нiяк не вiдповiдав. Але коли велетень знову розправив свої плечi i знову гуркнув кулаком у дверi, в коридорi хтось поспiшно зачовгав пантофлями, i за якiсь пiвхвилини вже чути було обережний кашель. Нарештi дзвякнув замок, i дверi з шумом одлетiли вбiк. Перед