Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Направду зцілює? — не повірив Цитрон.

— Ми то спочатку відчули на собі, — сказала Ганця. — Мене колись так крижі боліли, так мені там стріляло і дзюґало, що деколи ніц радости не мала-м з того життя. Та досить було Дзюньові трішки погладити мене долонею, як усе пройшло. А Соломон так само відмолодів, вже не гнеться, як стара верба, випростався.

— Коліна вже мені не докучають, — сказав Соломон, — можу хоч зараз у танок піти. Але що ми тут розпатякалися? Ходімо до нас. Ви ж бо мусили зголодніти.

— Ще й як! — втішився Помідор. — Але я не сам, нас супроводжують моя дружина-русалка і ціла зграя діточок. Осьде вони у потічку.

— То кличте їх із собою, — сказав Соломон, — адже ми прокопали русло для цього струмка простісінько до нашого бункеру і маємо тепер великий ставок, у якому залюбки плюскаємося. Справжній рай для ваших русалок.

2

Гості надивуватися не могли змінам, які постали перед їхніми очима. На місці, де раніше зяяв вхід до бункеру, височіла двоповерхова будівля з бальконами і терасою. Перед будівлею розкинувся просторий сад з квітниками, кущами та молодими деревцями. За садом виблискував свічадом став, посередині якого буяв зеленню острівець із альтанкою, а до острівця провадив вигнутий дугою місток із різьбленими поручатами. По ставу плавали лебеді й качки, по греблі походжав бузьок[121].

— То все завдяки парафіянам, — пояснив Соломон, — шанують нас, не можна нарікати. А ви з дороги, то пропоную спочатку викупатися, Ганця вам наготує свіже вбрання, а ми з Дзюньом зараз накриємо стіл в альтанці.

Гості не дали себе довго просити і, поскидавши свої запилюжені манелі, з радістю плюснулися у воду. Довкола них із реготом кружляли русалки, жартівливо лоскочучи та заплітаючись довкола ніг. По купелі вони разом з господарями розташувалися в альтанці. За вгощенням Бумблякевич і Цитрон розповіли про свої мандрівку і не могли второпати, як так сталося, що їх упродовж двох років різні люди бачили в усіх кінцях сміттярки.

— Від одного блукальця я чув про те, що вас зустріли навіть на Морі Борщів, коли ви потрапили в руки піратів, — розповідав Соломон. — Але коли Бумблякевич виголосив перед піратами промову, як то колись вчинив Юлій Цезар, вони упали перед вами на коліна і заприсягли вічну вірність. А потім історії про вас посипалися, як з мішка. За однією версією ви перемогли триголового змія, який виходив із Моря Борщів та пожирав людей. За іншою — то був циклоп, якого ви заманили в провалля. А ще нібито ви очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга, розбили його військо, і тепер на тих теренах хазяйнують самі однороги, і вже ніхто на них не полює.

— А-а, то, може, ота двійця, намазюкана у вашому храмі, це якраз і є ми? — запитав Бумблякевич.

— Аякже! — втішився Дзюньо. — Та люди про вас вповідають такі історії, що тільки цмокати. А наші місцеві малярки й зобразили ваші подвиги. Нащо нам чужі герої, коли є свої? Але ж то наша парафія ся втішить, як вас зобачить! Забава буде до рання. Я навіть так думаю, що на вашу честь зорганізуємо військову дефіляду. З феєрверком.

— Може, ми маємо двійників? — замислився Цитрон.

— А з другого боку десь таки мусили ми перебувати оці два роки, — сказав Бумблякевич.

— Ви тим голову собі не сушіть, — втішав їх Соломон, — усі ваші подвиги записані в моїй книзі. Я вам їх прочитаю, ви собі запам'ятаєте і будете народові розповідати уже в деталях. Я так думаю, що досить з вас волочитися світами, лишайтеся в нас. Все одно тих палаців, які ви шукали уже не знайдете.

— А то чому? — не здавався Бумблякевич.

— Бо, кажуть, їх однороги зруйнували. Там тепер пустище. Усі мешканці переселилися кудись далеко, що про них уже й чутка пропала.

— Не може бути!

Він вийняв з кишені картку з малюнком і приклав лупу до очей. Те, що він побачив, його пройняло розпукою. На місці палацу височіла руїна з повибиваними вікнами й дверима, проваленим дахом, запущений, зарослий хащами сад втомлено доживав свого віку. Виднілися розбиті карети, поламані столи і крісла, на білому скелеті роялю чорніла парочка круків. Ніде ані сліду живої душі. Сизий туман нависав над руїнами, наче цигарковий дим.

Бумблякевич зціпив зуби, щоб не видати свого болю.

— Прошу, — простяг тремтячою рукою картку Соломонові, — можете вклеїти назад у свою книгу. Вона мені більше не потрібна.

— Дякую. Мені дуже шкода, що так сталося. Але, здається… здається, ви самі в цьому завинили. Адже то ви повели однорогів на штурм палаців.

— Ми? Ми зруйнували? — Бумблякевич не міг отямитися. Він налив собі повну склянку вина і випив душком.

— Я десь читав, — прорік із філософською міною Цитрон, — що кожна людина має світлу і темну сторону. І часто тота світла сторона не відає, що робить темна. А темна нічого не знає про світлу.

— Ти хочеш сказати, що все це правда? Що ми перемогли триголового змія чи там циклопа, очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга і плавали з піратами по Морю Борщів? І це все здійснила котрась наша сторона — світла чи темна, я вже не тямлю — протягом двох років, які для нас були лише кількома днями? Але чому, чому ми нічогісінько з того всього не можемо пригадати?

— Ну, чому ж не можемо, — почухався за вухом Цитрон, — я дещо пригадую.

— Ти?! — Бумблякевич вирячився на нього, як на літаючого оселедця.

— Я не сказав, що пригадую все… Дещо.

— Можна поцікавитися, що саме? — підцьковував Бумблякевич.

— Море… Море пригадую… Розбурхане червоне море і корабель… Нас захоплюють пірати і хочуть повісити на реях… Але тут… тут ми їм говоримо… говоримо…

— Ну!

— Ні, не ми — ти говориш…

— Авжеж, ти нічого не скажеш нового. Все те саме, що розповів Соломон.

— Мені здається, ви несправедливі до нього, — сказав Соломон, — людина намагається пригадати…

— Добре, нехай пригадує, нічого не маю проти, але хай пригадає бодай щось таке, про що не говорили ви. Ну, наприклад, що ж я таке сказав піратам, що нас вони звільнили?

Цитрон морщив чоло і кусав вуста, видно було, як навскач летять думи в його черепку, женуть, мов шалені, натовпом, потоптом, збивають одна одну, падають і не підводяться.

— Ти їм сказав, що знаєш генерала Купчака…

— Про генерала і його доньок я тут усім розповідав.

— Тоді вони спитали гасло.

— Еге ж