Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Та одного місячного вечора, коли раптово налетіли Вотсони, Мейсони й Вомболди, Грейм якось не попав до жодної четвірки бриджистів і лишився сам. Пола сиділа за фортен’яно. Підходячи, він помітив, що в очах у неї промайнула радість, та враз і згасла. Помітив він і те, як вона ворухнулась, ніби хотіла встати, а тоді враз опанувала себе й лишилась на місці.

Вона враз стала така, якою він звик її бачити, — а втім, чи так багато бачив він її, думав Грейм, теревенячи, що збіжить на язик, і перебираючи разом з нею ноти. То одного, то другого романса пробував він заспівати в дуеті з нею, підладжуючи свій високий баритон до її ніжного сопрано, і то так вдало, що картярі не раз гукали від столів «біс!»

— Ви знаєте, мені аж серце ниє, так хочеться знов податися з Діком у мандри, — говорила йому Пола в перерві між двома романсами. — Якби можна було отак завтра знятись і поїхати! Але Дік поки що не може. Він загруз у своїх господарських спробах та проектах. Як ви гадаєте, що він робить тепер? Надумав, наче йому й так мало клопоту, ще здійснити переворот у своїй торгівлі худобою — принаймні тут, у Каліфорнії та на Тихоокеанському узбережжі. Хоче, щоб купці самі приїздили до маєтку.

— Так вони ж і приїздять, — сказав Греїм. — Перший, кого я тут зустрів, був овечий купець з Айдахо.

— Та ні, Дік хоче запровадити це на постійно, розумієте — щоб вони з’їжджались гуртом і в певний час. Але не звичайні аукціонні розпродажі, хоч він каже, що й таке влаштує для принади. Ні, це має бути щорічна триденна виставка-ярмарок, де виставлятиметься тільки його товар. Тепер він трохи не всі ранки просиджує з містером Егаром і з містером Пітсом. Егар у нього відає збутом, а Пітс — виставками…

Вона зітхнула й перебігла пальцями по клавішах.

— Ох, якби тільки ми могли зараз податися кудись — у Тімбукту, в Мокихо, на край світу…

— Та невже ви були й у Мокихо! — засміявся Грейм.

Пола кивнула головою.

— Була, аякже. Ось вам хрест, щоб я з цього місця не встала! З Діком, на «Все покинь», давно-предавно. Можна сказати, що ми пробули наш медовий місяць у Мокихо.

Грейм пустився з нею в спогади про Мокихо, а сам заходив у голову: чи навмисне вона раз у раз згадує чоловіка?

— А я гадав, що ви й тут живете як у раю… — казав він.

— Авжеж, авжеж! — запевнила вона аж начебто з надмірним запалом. — Але на мене щось найшло останнім часом. Пориває знятись і поїхати світ за очі. Може, це весняна гарячка — давні індіянські боги сіють свої чари. Якби ж тільки Дік не поринав отак з головою в роботу, не загрузав у своїх проектах! Ви знаєте, за всі роки, відколи ми одружені, я мала єдину справжню суперницю: землю, господарство. У Діка дуже вірна натура, а маєток — це, властиво, його перше кохання. Він же спланував і завів його, ще як не знав мене, й гадки не мав, що я є на світі.

— Заспіваймо ось це, — раптом перебив її Грейм і поставив ноти на пюпітр перед нею.

— Ой, ні! Це ж «Циганський шлях», він мені ще дужче настрій зіпсує,— запротестувала вона, — але вже почала тихенько:

Шляхом циганським на захід пливім

За патераном услід,

Поки з-за обрію джонки зринуть

І зіллється Захід і Схід…

— А що це таке — патеран? — спитала вона, урвавши пісню. — Мені завжди уявлялось, ніби це щось як французьке patois, говірка. Циганська мова. І здається якось безглуздо гнатися через увесь світ за мовою: ніби лінгвістична експедиція, чи що.

— Так, у певному розумінні, патеран — це мова, — відповів Грейм. — Але з одним єдиним змістом: «Я тут проходив». Патеран — це дві галузки, певним способом перехрещені й зоставлені на дорозі. Вони неодмінно мусять бути з різного дерева чи кущів. Ось, скажімо, у вас у маєтку патеран можна робити з мансаніти й мадрона, або з дуба і ялини, або з каштана й вільхи, чи з секвоїй й лавра, чи з чорниці й бузку. Це знак, що його один циган зоставляє другому: товариш — товаришеві, коханець — коханці.

І Грейм замугикав:

Биті дороги, і знов, і знов

Пінявий слід на морях —

Так проведе нас по всіх світах

Вірний циганський шлях…

Пола порозуміло кивнула головою, поглянула затуманеними очима через довгу залу, до картярів, тоді враз скинула з себе миттєву задуму й квапливо сказала:

— Далебі, в багатьох із нас чимало сидить циганського.

А в мені навіть подвійна пайка. І Дік, попри його буколічні нахили, теж циганської породи. А з того, що він мені розповідав про вас, я бачу, що й ви наскрізь такий.

— Властиво, білі люди — це й є справжні цигани, над циганами цигани, — висловив свою думку Грейм. — Адже так далеко, так відважно, з таким убогим спорядженням, як вони, жодні цигани не мандрували. Це ми прокладали шлях для циган, а не цигани для нас. Ну-бо, заспіваймо.

Вони співали сповнені буйної зваги слова на жвавий, безтурботний мотив, і Грейм, стоячи біля фортеп’яно, дивився на Полу й чудувався — з неї і з себе. Для нього не було місця біля цієї жінки, в оселі її чоловіка. А проте він був тут, хоча мусив би вже давно від’їхати. В таких літах він, виявилося, ще не знав себе. Це були якісь чари, якесь шаленство. Йому слід було вирватися зразу. Не вперше підпадав він під чари і шалів не вперше, але завжди йому ставало сили вирватись. Невже він з літами втратив ту силу? — питав він себе. Чи, може, це шаленство тяжче, ніж знав він досі? Тоді це наруга над святощами його душі, над спогадами, які він досі плекав і беріг так ревно, що вони ніколи ще не зазнавали наруги.

Він таки не зміг вирватися. Стояв біля неї, дивився на каштанову корону з кіс, що лисніла золотом і бронзою, на чарівливі кучерики над вухами, і співав пісню, яка ще дужче розпалювала його — та, напевне, і її, коли вона, з її натурою, почувала те, що вже кілька разів напівмимовільно виказала йому.

«Вона чарівниця, і голос — це не найменші чари в неї», — думав