Читати книгу - "Танок з драконами"

Строкатий Князь правив далі, наче ніхто не мовив ані слова.

— Тенетнику, ти плекаєш мрії про землі, що начебто належать тобі на Вестеросі. Ланстере, я вбив того хлопчика, до якого ти так прихилився. Ви, троє дорнійців, гадаєте, що ми вам збрехали. Здобич із Астапору була менша, ніж вам обіцяли у Волантисі, а я ще й забрав левову її частку.

— До речі, це таки правда, — зауважив пан Орсон.

— Найкращі вигадки завжди мають у собі зернятко правди, — відповів Строкатий Князь. — Кожен із вас має вагому причину від мене піти. А Даянерис Таргарієн знає, що сердюки — примхлива порода. Її власні «Другі Сини» та «Буревісники» узяли юнкайське золото, але не забарилися перебігти до неї, коли доля обернулася проти них у битві.

— Коли нам виступати? — запитав Левіс Ланстер.

— Негайно. Бережіться «Котів» і «Довгих Списів», якщо стрінете. Ніхто не знатиме про ваше перебіжництво, крім людей у цьому наметі. Якщо перевернете черепки надто скоро — вас скалічать як утікачів або випатрають як зрадників.

Виходячи з намету старшини, трійко дорнійців зберігало мовчання. «Двадцятеро вершників, і усі говорять посполитою мовою, — подумав Квентин. — Шепотітися поміж себе стає небезпечною розвагою.»

Здоровило ляснув його по спині.

— Отакої! Посміхнися, Жабику. Ми рушаємо полювати на драконів!

Збігла наречена

Аша Грейджой сиділа у довгій трапезній Галбарта Гловера і сьорбала Гловерове вино, коли Гловерів маестер приніс їй листа.

— Ласкава панно. — Голос маестер мав занепокоєний — як завжди, коли звертався до неї. — Птах із Курганища.

Він поспіхом пхнув їй до рук пергамен — наче не міг дочекатися, коли його здихається. Сувій було щільно згорнуто і запечатано крапкою твердого рожевого воску.

«З Курганища.» Аша спробувала пригадати, хто править у тому Курганищі. «Якийсь північний князь, мені не друг.» А щодо печатки… Болтони на Жахокромі йшли у битву під рожевими прапорами, поплямованими крапельками крові. Певно ж, і віск для печаток у них мав бути рожевий.

«Я тримаю в руці отруту, — подумала вона. — Краще б її спалити.» Але натомість зламала печатку. На коліна їй упав клаптик шкіри. Коли Аша прочитала сухі брунатні слова, чорний її настрій став іще чорнішим. «На чорних крилах — чорнії слова.» Круки ніколи не приносили радісних звісток. Попередній лист до Жбиру надійшов від Станіса Баратеона, який вимагав присяги на вірність. Але цей був гірший.

— Північани захопили Калин-Коп.

— Болтонів Байстрюк? — запитав К’ярл, що був поруч.

— «Рамзай Болтон, князь на Зимосічі» — так він підписується тепер. Але тут є й інші імена.

Пані Турстан, пані Кервин і чотири Ризвелі додали свої підписи унизу. Ще нижче був грубо намальований велетень — знак якогось із Умберів. Підписи були зроблені маестерським чорнилом із сажі та вугільної смоли, але послання над ними було нашкрябане чимось бурим, величезними загостреними літерами. Говорилося у ньому про падіння Калин-Копу, про переможне повернення Оборонця Півночі до своїх володінь, про шлюб, який мали укласти незабаром. Перші слова були такі: «Я пишу цього листа кров’ю залізняків.» Останні: «Кожен із вас отримає шматочок принца. Залишитеся у моїх землях — поділите його долю.»

Аша вірила і сподівалася, що її брат мертвий. «Краще смерть, ніж оце.» На коліна їй упав шматочок шкіри. Вона піднесла його до свічки і дивилася, як кучерявиться димок, доки усе не згоріло дощенту і полум’я не почало лизати їй пальці.

Коло її плеча запобігливо мулявся маестер Галбарта Гловера.

— Відповіді не буде, — мовила вона до нього.

— Чи можна повідомити про ці новини пані Сивіллу?

— Якщо бажаєте.

Аша не знала, чи матиме Сивілла Гловер якусь радість із падіння Калин-Копу. Пані Сивілла майже переселилася до божегаю — молилася там удень і вночі про своїх дітей та безпечне повернення чоловіка. «Ще одна безплідна молитва, яку ніхто не почує. Її серце-дерево таке ж глухе та сліпе, як наш Потоплий Бог.» Робет Гловер та його брат Галбарт поїхали на південь із Молодим Вовком. Якщо почуті нею оповідки про Червоне Весілля були правдиві хоч наполовину, братів Гловерів на півночі вже навряд чи хто побачить. «Та принаймні діти її живі — і то завдяки мені.» Аша лишила їх у Десятивеж’ї турботам своїх тіток. Маленька донька пані Сивілли ще смоктала груди, і Аша вирішила, що вона заслабка для тяжких випробувань нового переходу буремним морем.

Вона пхнула листа назад до рук маестрові.

— Ось вам. Хай шукає розради в цьому листі, якщо зможе. Маєте мій дозвіл піти.

Маестер схилив голову і зник. По його виході з трапезної Тріс Ботлик обернувся до Аші.

— Якщо Калин-Коп узято, скоро та ж доля спіткає Торгенів Закут. А тоді наша черга.

— Не одразу. Спершу Репаний Жбан пустить їм кров.

Торгенів Закут не був руїною, як Калин-Коп, а Дагмер був залізним аж до кісток — смерть йому смакувала краще за полон.

«Якби батько був живий, Калин-Коп ніколи б не віддали.» Балон Грейджой завжди знав, що стара твердиня містить у собі ключ до півночі. Еурон теж це знав — але йому було начхати на неї так само, як і на долю Жбиру-в-Пущі чи Торгенового Закуту.

— Еуронові байдуже до Балонових завоювань. Мій дядько ганяється морем за драконами.

Вороняче Око скликав усю потугу Залізних островів на Старий Вик і виплив у відкрите Західне Море, а брат його Віктаріон покірно рушив слідом, наче побитий пес. На Пайку не лишилося нікого, щоб звернутися по допомогу — крім хіба що її пана чоловіка.

— Ми лишилися на самоті.

— Дагмер їх розжене! — вважав Кром, який жодну жінку так не кохав, як криваву різанину. — То ж лише вовки, тьху на них!

— Вовків перебито. — Аша колупнула рожевий віск печатки нігтем. — Їх порізали гицлі-шкуродери.

— Треба йти до Торгенового Закуту на поміч! — закликав Квентон Грейджой, далекий родич і капітан «Солоної дівки».

— Авжеж! — погодився Дагон Грейджой, іще дальший родич. Люди кликали його Дагоном П’яндиголовою, але чи п’яний, чи тверезий, він не міг жити без бійки. — Чого б це Жбанові забирати усю славу собі?

Двійко челядників Галбарта Гловера внесли печеню, але смужка шкіри геть позбавила Ашу охоти до їжі. «Мої люди покинули надію на перемогу, — похмуро усвідомила вона. — Тепер вони шукають лише почесної смерті.» Яку вовки радо їм подарують,