Читати книгу - "48 законів влади"

розуму і вдалому заміжжю. Мадам де Помпадур стала офіційною фавориткою короля, законодавицею мод і арбітром смаку у Франції. Але вона мала і політичні амбіції і, зрештою, стала неофіційним прем’єром, і саме вона, а не Луї, вирішувала, кого з головних міністрів кабінету наймати на посаду чи звільняти з роботи.

З роками Луї дедалі більше потрібні були розмаїті розваги. На терені Версалю він спорудив бордель «Оленячий парк», де жили найгарніші дівчата Франції. Луї мав до нього доступ цілодобово через підземні ходи і таємні сходи. Після смерті мадам де Помпадур у 1764 р. її заступила фаворитка короля мадам Дю Барі, яка невдовзі прибрала до рук двір, а потім, як і де Помпадур, почала втручатися в державні справи. Якщо якийсь міністр не вдовольняв її, його звільняли. Уся Європа була вражена, коли пекарівна дю Барі домоглася звільнення міністра закордонних справ і найбільш здібного французького дипломата Етьєна де Шуазеля. Він, мовляв, не надто поважав її. З плином часу шарлатани і пройдисвіти звили гнізда у Версалі й підігрівали інтерес Луї до астрології, окультизму і бізнесових махінацій. Розманіжений підліток, який багато років тому став на чолі Франції, з роками ставав іще гіршим.

Мотто, яке пов’язують із правлінням Луї XV, було «Après moi, le déluge» — «Після мене хоч потоп», або Після мене нехай ту Францію хоч із корінням вигладило б. І справді, коли Луї, виснажений дебошами, нарешті помер 1774 року, країна і його власні фінанси були в страшному занепаді. Його онук Луї XVI успадкував королівство, яке вкрай потребувало реформ і сильного лідера. Але Луї XVI виявився ще слабшим за діда і міг лише спостерігати, як країна скочується до революції. 1792 року республіка, проголошена Французькою революцією, скасувала монархію, і дала королю прізвисько «Луї Останній». Через кілька місяців його поставили навколішки перед гільйотиною і зняли з голови корону, яка втілювала пишноту і владу, якими наділив її Король-Сонце.

ЖИТТЯ ПЕРИКЛА

Замолоду Перикл дуже боявся народу: він був схожий на тирана Пісістрата; його приємний голос, легкість і швидкість мови в бесіді лякали цією схожістю дуже старих людей. А що він володів багатством, походив із знатного роду, мав впливових друзів, то боявся остракізму і тому не цікавився громадськими справами, але в походах був хоробрий і шукав небезпек. Коли ж Арістід помер, Фемістокл був у вигнанні, а Кімон через походи перебував здебільшого поза Елладою, Перикл із запалом узявся за політичну діяльність. Він став на бік демократії і бідних, а не на бік багатих і аристократів — усупереч своїм абсолютно не демократичним природним схильностям. Мабуть, він боявся, аби його не запідозрили в прагненні до тиранії, а крім того бачив, що Кімон стоїть на боці аристократів, які його дуже люблять. Тому Перикл і заручився прихильністю народу, щоб гарантувати собі безпеку і зібрати сили для боротьби з Кімоном.

Одразу ж після цього Перикл змінив і весь свій спосіб життя. У місті бачили, як він іде лише однією дорогою — на майдан і до Ради.

«Життя Перикла», Плутарх (бл. 46—120 рр.)

Тлумачення

З країни, яка наприкінці 1640-х загрузла в руйнівній громадянській війні, Луї XIV створив найпотужнішу державу в Європі. Видатні генерали тремтіли в його присутності. Кухар якось припустився помилки, готуючи страву, і наклав на себе руки, аби не наразитися на гнів короля. Луї XIV мав багато коханок, але їхня влада не виходила за межі спальні. Він зібрав при дворі найбільш блискучі уми свого часу. Символом його влади став Версаль: відмовившись від палацу предків, Лувру, Луї вивершив власний палац, що символізувало нові правила і лад. Він зробив Версаль центром свого правління — сюди приїздили очільники найбільших країн Європи. Тобто Луї очолив занепалу французьку монархію і наповнив її своїми символами і променистою силою.

Натомість Луї XV символізує долю тих, хто успадковує щось велике або йде слідами великої людини. Здавалося б, синові або наступникові легко будувати на надійному підмурівку, що йому залишився, але в царині влади все виходить навпаки. Розманіжений і розпещений син зазвичай розпускає свій спадок. Йому абсолютно байдуже, що його батько хотів зробити для своєї держави. Як сказав Мак’явеллі, людей до дії спонукає необхідність, а якщо необхідність зникає, залишається гнилість і занепад. Не маючи потреби в зміцненні своєї влади, Луї XV неминуче став інертним. За його правління Версаль, символ влади Короля-Сонця, перетворився на банальний палац насолод — своєрідний Лас-Вегас монархії Бурбонів. Версаль тепер уособлював усе те, що ненавиділо в королі уярмлене селянство Франції, і під час революції воно радо його грабувало.

У Луї XV був єдиний спосіб уникнути пастки, що чекала на сина чи наступника Короля-Сонця: рушити у зовсім новому напрямі, створюючи свій власний світ. Якщо у вас є вибір, то це краще, ніж ігнорувати ситуацію, стати там, де є вакуум влади, де ви зможете запобігти хаосу, не конкуруючи з іншою зіркою на небі. Влада залежить від вивищення над іншими людьми, а якщо ви загубитесь у тіні батька, короля, великого попередника, вам це зробити ніколи не вдасться.

Але коли вони почали робити суверенітет спадковим, діти швидко вироджувалися порівняно з батьками; вони були далекі від того, щоб наслідувати батьківські чесноти, і вважали, що єдине, що залишається принцові, — перевершити інших у неробстві, примхах і всіляких насолодах.

Нікколо Мак’явеллі (1469—1527 рр.)

ЖИТТЯ П’ЄТРО ПЕРУДЖИНО, ХУДОЖНИКА (бл. 1450—1523 рр.)

Те, наскільки бідність буває іноді корисна талановитим людям і наскільки вона їм допомагає досягти досконалості й переваги в будь-якій справі, чудово видно на прикладі П’єтро Перуджино, який, щоб уникнути нужденності, перебрався з Перуджі до Флоренції і, прагнучи власною доблестю вивищитися над загалом, протягом багатьох місяців у великому убозтві, не маючи іншого ліжка, ночував у ящику і, перетворюючи ніч на день, із величезним завзяттям безперервно вивчав своє ремесло; пристосувавшись до цього житла, він не знав іншого задоволення, як працювати постійно в мистецтві живопису. І ось, так само постійно маючи перед очима страшну примару злиднів, він заради заробітку робив такі речі, на які, ймовірно, і не глянув би, якби мав гроші на прожиття. Багатство ж, можливо, завадило б йому досягти переваги силою свого таланту, подібно до того як бідність відкрила йому цей шлях, коли він, спонукуваний злиднями, прагнув піднятися від щабля настільки жалюгідного і низького якщо не до верхнього і найвищого, бо це було неможливо, то хоча б до такого, на якому він міг би себе прогодувати. Тому він і забував про холод, голод, турботи, незручності, труднощі і сором, щоб отримати можливість колись пожити в достатку і спокої, постійно повторюючи, як якусь приказку, що після поганої погоди обов’язково настає гарна і що будинки будують, коли хороша погода, щоб можна було в негоду перебувати в укритті.

«Життя художників», Джорджіо Вазарі (1511—1574 рр.)

Дотримання закону

Замолоду в Олександра Великого була одна наріжна