Читати книгу - "Olya_#1"

Вона не слухала тепер Асланоглу, котра все бубоніла до неї по зашифрованій лінії, не чула писку вхідного повідомлення мережі Okinawa-Net від Янсона, не чула волань Мануели — та саме допитувалась, куди їй краще пристикуватись…

Вона нічого не чула і не бачила — сиділа в своїй капсулі, ритмічно похитуючись вперед та назад…

Грузна трясовина поспішних висновків, домислів, здогадів та навпомацки проявлених площин розверзлась під її ногами, і вона, Оля, стрімко летіла тепер у провалля, в урвище, в пітьму…

Нестійкі площини домислів луснули під її підошвами просто в ту хвилю, коли вона поставила собі одне-єдине питання і одразу ж дала на нього відповідь.

Вона спитала себе:

— Де вони взяли вірус?

І одразу ж одповіла самій собі:

— На кораблі.

Ні, звичайно існував мізерний шанс, що патоген був на поверхні — росіяни висаджувались на планету в вісімдесятих, займали об’єкти General Biology, вони могли організувати там опорні пункти, склади, все таке… Проте Оля відчувала, що її налякана свідомість просто застує тими думками одну іншу лиховісну думку. А саме — якщо пірати влізли на корабель, то, вірогідно, розбудили те, що в ньому спало, те, про що їй вранці розказувала Асланоглу. А ще ця страхітлива здогадка була поясненням всього, вона пояснювала ВСЕ — і їхній «секретний» політ, і командора Яня, і навіть підозріло схожі розсинхрони скайтеківських інтерфейсів… І дамп, і гіперструну, і рожеві капці, і все, все, все…

Усе було так — щось сиділо в системах та мережах, нишпорило, «сніфило», сопло, щось робило свою чорну справу… Котрої Оля не могла зрозуміти, бо це ЩОСЬ було позиційно значно вищим за Олю — воно володіло якимись гігантськими, нереалістично гігантськими ресурсами.

То що це таке — вірус? І він уже діє? Але віруса НЕ БУЛО, Оля не фіксувала ніякого віруса, ніякого стороннього втручання. Ні за яким тверезим критерієм. Не було взагалі нічого, лише оце приглушене сопіння — то над правим вухом, то над лівим, а то взагалі десь віддалік… А як вслухатися, то просто собі вітер, просто дрібні перешкоди, шуми на лінії, несуттєві лаги… І будь-хто на її місці, будь-хто з професіоналів Skytek просто підвів би оцю всю нудотну симптоматику під тверезі, чіткі критерії та й заспокоївся, бо ж віруса не було. А граймери би дослухалися до своїх «чуйок» і шукали б навпомацки, і хапались би за все на світі, поки теж би не впевнились, що сигнатури стерильні, а значить, віруса немає й не було.

То що ж це все значить?

А якщо вірус таки був і було зараження, то чого ж у дідька корабель не охороняли, чого дозволили тут хазяйнувати якимсь нещасним контрабандистам?..

Так — ЧОГО?..

Оля дрібно, ледь помітно задрижала і обхопила долонями темно-червоні акумуляторні нарости на своїх ліктях…

Нещасні, безтолкові контрабандисти…

«Гуманістичні» вилупки…

Так, так…

Так.

Он воно що.

Контрабандисти — то, може, й нещасні, а от Кіра — навряд чи. Виходить, що Кіра звідкись ЗНАЛА про зореліт і вже ж абсолютно точно МОГЛА все це організувати. Але ж не могла вона нагнути цілу ООН?! Чи могла?.. Командування глобального регіону і миротворців вона врешті нагнула, але на це все у неї пішло майже десять років…

А якщо вона діяла не сама?

Ясна річ, не сама — тут до ворожки не ходи… Але ж полігон підконтрольний General Biology, а значить — підконтрольний Skytek! То що ж тут в дідька діється, га?

Треба негайно перевірити лайнер — Оля відчувала, що на лайнері знаходиться ключик від цієї головоломки…

— Ольго…

Вона відчула чиїсь дотик до миготливої зовнішньої мускулатури на своїм передпліччі, підвела погляд. Лейтенант Доусон перехилився до неї і обережно торкався її руки…

— Так…

Вона неуважно кивнула і звернулась не до нього, а до Асланоглу на поверхні планети.

— Мем, у нас дуже серйозні проблеми.

— Що таке? — сполошилась та. — Це через патогени? Не варто було розпечатувати склад?..

— Патогени тут ні до чого, — скрушно зітхнула Оля. — Цілісність контейнерів не порушена, до того ж…

Вона знов скривилась.

— …«лід» не активується подібним чином.

Вона торкнулась кігтястою рукавичкою до свого чола — жорсткі напальники одразу пом’якшились і приємно зігріли шкіру…

— Це дуже довго пояснювати, але нам час припиняти наші конспіративні ігри — треба переконати командора розблокувати галактичний зв'язок і негайно з’єднатися з Марсом та Венерою…

Вона опустила руку на коліно — по мускулах та сухожиллях її скафандра пробігли мляві полиски алізаринового та салатового…

— Ця халепа вже не до снаги ні мені, ні нам усім — треба залучати військових крекерів, безпекові спецпідрозділи Skytek, уряд…

Вона зітхнула і з силою стисла руку в кулак — алізаринові та салатові полиски злилися в пульсуючі золотаво-жовті прожилки, і ті одразу ж потьмяніли, згасаючи, а мускули на зап’ясті та фалангах пальців погрубіли …

— Я зараз поговорю з командором, — одізвалась Асланоглу.

— Думаю, командор і так знає більше за нас, — видихнула Оля. — Зробимо так — я зараз спробую заручитись підтримкою своїх колег із лайнера. Тамтешні шишки з Paradise Inside та впливові пасажири можуть примусити командора дослухатись. Якщо цього буде недостатньо — підключимось іще й ми з вами. Обговоримо все на поверхні, я прилечу одразу після відвідин лайнера. Я планую дослідити останки Ешлі Нолан — ви запакували їх належним чином?

— Так.

— Тоді до зустрічі, капітане.

— Олю… — перебила її Асланоглу. — Що відбувається?..

— Не знаю, мем, — чесно одповіла Оля. — І, чесно кажучи, навіть…

Вона поморщилась і розпрямила пальці — зовнішні м’язи зап’ястя дрібно зблиснули яскристою синьо-зеленою памороззю і тут же повністю згасли, розм’якли, зробились матово-сірими…

— Як я вже сказала, — продовжила вона, — ця халепа мені не до снаги.

11.

Янсон скерував їхній човник до резервної шлюзової секції Paradise Inside. Таким чином він мав намір провести їх на лайнер, оминаючи цілу купу марудних перевірок та узгоджень із тутешньою службою безпеки — «райські бабки», як і належить закритій корпоративній структурі, ставились до чужаків із пересторогою, якщо не сказати — неприязню. Тим паче — до військових.

Пристикувавшись, човник освітив свій десантний відсік теплим смарагдовим і одразу ж розліпив люк, лишивши саму невагому лискучу декомпресійну перетинку. Перетинка також заіскрилась зеленим, інформуючи про готовність люка, і лейтенант Доусон ліниво мовив до рудоволосого сержанта:

— Мартінес… вперед!

Просто в ту ж мить назовні вискочили