Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Міра вставляє свої нігті мені під ребра, ледве не пробиваючи шкіру, а у відповідь я стискаю її носа, ладна зламати його, бо якого біса він такий ідеальний, га!? Мірабель верещить, усе ще втримуючи мене за волосся. Я б’ю її коліном у шлунок, різко смикаю за голову, підбиваю ноги та не можу перестати шкіритися цьому божевіллю та дівочому крику.
В один момент я регочу, а в наступний моє праве стегно пронизує жар. Я навіть не усвідомлюю сили болю, бо спочатку тіло огортає крижаний мороз найхолодніших вод, а тоді я усвідомлюю, що помираю.
З мене виривається потужний магічний вереск, повітря вилітає назовні та розносить крик всіма стінами академії, б’ючись об стіни, закутки та двері, допоки я безпорадно влітаю у стіну. Моя нога не витримує пекельного вогню, підгинається, а довкола починає тхнути горілим.
— Святий Духу! — кричить хтось, наближаючись. Я не знаю цих голосів.
— Мірабель використала силу!
Я заплющую очі, аби ті не випали, не в змозі навіть глянути на своє стегно, яке ніби пропалили до кістки. Затуляю рота долонею, відчуваючи кров на язику. Її так багато, що можна набрати цілу склянку.
— Я нічого не зробила! Вона придурюється! — кричить Міра, але так нервово, що от-от заплаче. Вона захекано продовжує: — Це я жертва! Ви знущаєтеся!? Вона накинулася на мене!
Кілька магів наближаються до нас, питаючи, як я, а в якийсь момент один з них просто підіймає край моєї спідниці.
— Святий Духу! Глянь на це!
— Мати рідна! Вона спалила їй ногу!
У мене є права нога? Я не відчуваю її. Це жарт!?
— Вона обшпарила вогнем її шкіру, — вигукує хтось інший. Я лише голосно схлипую, давлячись слиною, допоки руки хапаються за підвіконня, аби не впасти. — У неї шалений опік!
— Святий Духу! — це вже голос Ру. — Бісова срака! Ой, тобто!.. Люциліан!!!
Здається, вся академія збігається на мій магічний крик, яким здатна оглушити всіх та кожного. От тільки я вичерпала всю силу всередині себе.
— Це зробила Мірабель? — питає Люци. Я судомно хапаюся за повітря, ігноруючи будь-кого, бо мені слід якимось чином дихати та функціонували, коли нутрощі ніби от-от вилізуть через горло.
Уся академія розглядає мою дупу.
— Не торкайтеся її! — невдоволено гаркає Люци. Я знову ридаю без сліз, втрачаючи зв’язок з реальністю. А якщо у мене шок? Я боюся навіть дивитися на свою ногу.
Підсмажена, неначе шашлик.
— Дінаро.
— Діна-а-аро??
— Дінаро!
Якийсь маг посилає в моє обличчя потік повітря, аби я змогла дихати. Чому вони допомагають мені!? Хто ці маги? Що я зробила їм, що заслужила на поміч?
— Дінаро! — розпізнаю серед декількох голосів голос Люци.
— Т-та-а-ак? — ледве вичавлюю із себе, не розплющуючи очей. Я стою на лівій нозі, усвідомлюючи, що відтепер маю лише три кінцівки. Незнайомі маги, для яких взагалі нічого не означаю, намагаються втримати мене, а без проарії ці відчуття не з найприємніших.
— Поки Інес немає, нумо обробимо рану прохолодною водою, — якийсь дівочий голос.
Диявол, мені байдуже!
Робіть будь-що, поки я не вмерла!
Водниця починає пускати легенький потік холодної води, допоки інший маг продовжує посилати мені в обличчя свіже повітря. Хтось кладе руку на лоба, перевіряючи температуру.
— Вона горить, срана дупа, це просто срака! — Ру. — Тобто… Я цього не казав, але Святий Духу!!!
Тим часом водниця вправно охолоджує мою рану. Скільки годин вже минуло!?
— Відкрий рота, — наказує інший голос, і я корюся. Вуст торкається склянка з водою. Мені тепло, але водночас жарко. Уся академія вирішила врятувати мене, і я навіть не розумію чому. Хто я для них? Чому вони допомагають мені?
— Розійдіться! — вигукує Інес. Жіночка ледве протискується до мене. — Жах! Скільки ви вже промиваєте цей опік?
Не знаю, вічність? Згодом Інес продовжує:
— Я нанесу протиопікову пов’язку. Дайте їй цей сироп. Треба пити багато води, а цей відвар допоможе позбутися шоку.
— Дінаро, — знову лунає голос Люци. Його долоня знаходить мою, і я інстинктивно переплітаю наші пальці. Хейг увесь цей час сидить десь у моїх ногах та, певно, як й інші, розглядає обпечене стегно. Чудовий вид. Дуже романтично та не огидно.
Я обережно розплющую очі, звикаючи до світла. Дивно, що реагую лише на його голос. Довкола все пливе, а коли помічаю знайомий янтарний блиск, якийсь маг пхає мені до рота ліки. Я ковтаю неприємну суміш і знову заплющую очі, поки ті не випали.
Ну чому я ніяк не втрачу свідомість!?
— Ведіть її до мене. Обережно й швидко! — наказує Інес. Я зітхаю, коли чиїсь руки обережно підхоплюють все моє тіло, підіймаючи з підлоги. Долоня відпускає Люциліана. — Обережніше!
— Та несу я! — обурюється Ру, поки я ладна плакати через гіркий сміх, накриваючи присоромлені очі долонею. Світ колихається, вертиться, аж допоки в один момент мене не кладуть на м’яке ліжко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прокляття рейлі, Вікторія Сурен», після закриття браузера.