Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Одного разу, не так уже й давно…

Починається приплив, і Беззоряним морем ковзає корабель.

Під палубою чоловік, якого тепер звуть Доріан, чатує біля тіла Закарі Езри Роулінза, а капітанша корабля, яку не звуть і ніколи не зватимуть Елінор, керує кораблем у бурхливих водах.

Нагорі починається сум’яття, вітер завиває, а човен крутиться, завалюючись то на один бік, то на другий. Полум’я свічок тріпочеться й розгорається ще дужче.

— Що відбувається? — запитує Доріан, коли Елінор повертається до каюти.

— На вітрила повсідалися сови, — пояснює жінка. Одна з пташок перелетіла за нею — маленька сова шугнула приміщенням і влаштувалася на балці. — Вони заважають мені кермувати. Не можна звинувачувати їх: вони просто хочуть залишитися над водою, а море он як збурюється. Усе гаразд, мені однаково тепер знадобляться нові мапи.

Вона киває в бік столу, де поклали тіло Закарі. Кров просочила папір і золоті стрічки, заливаючи відомі шляхи й незвідані території з драконами, які тепер опинилися на морському дні.

Доріан збирається перепросити, але Елінор зупиняє його, і вони просто стоять, ділячись одне з одним тишею.

— Як високо воно підніметься? — запитує Доріан, щоб порушити мовчання, хай навіть відповідь його не цікавить. Нехай підіймається, аж поки не вихопиться на поверхню землі.

— Тут є чимало печер, якими можна плавати, — запевняє Елінор, і її впевненість неабияк дивує його. — Я знаю маршрути, що не залежать від його рівня. Чи можу я вам щось запропонувати?

— Ні, дякую, — відмовляється Доріан.

— Це ваша людина, чи не так? — запитує жінка, дивлячись на Закарі.

Доріан киває.

— Я знала раніше декого, хто носив таке саме пальто. Що читаєте? — Елінор показує на книжку в його руках, яку Доріан радше стискає як талісман, а не читає.

Він простягає їй «Солодкі муки».

Жінка супиться, дивлячись на книжку, а потім на її обличчі спалахує радість від зустрічі з давно втраченим другом.

— Де ви її знайшли? — цікавиться вона.

— Це Закарі знайшов, — пояснює Доріан, — у бібліотеці. На поверхні. Гадаю, вона належить вам.

Від її виразу обличчя він ледве стримує усмішку.

— Ця книжка ніколи не була моєю, — зізнається Елінор. — Моїми були самі лиш історії з неї. Я вкрала книжку з Архіву. Навіть не думала, що знову її побачу.

— Вам слід узяти її собі.

— Ні, ми повинні ділитися нею далі. Завжди є місце для нових книжок.

Лише тоді Доріан помічає безліч книжок, якими по вінця напхана кабіна — вони містяться між балками, стоять на підвіконнях, висяться стосами на стільцях і підпирають ніжки столу.

Корабель нахиляється, страшенно розлючена хвиля встигає вдарити в кабіну, перш ніж він вирівнюється. Олівець скочується зі столу і зникає під кріслом.

Персидський кіт, що дрімав у кріслі, похмуро сповзає з нього та йде розслідувати справу про зникнення олівця, наче вже давно собі це запланував.

— Мені слід іти нагору, — каже Елінор, повертаючи «Солодкі муки» Доріану. — Забула розповісти вам, що над прірвою хтось є. Я побачила його в підзорну трубу. Він просто сидить там і читає. Зупинимося, щоб забрати його, коли море підніметься до потрібного рівня. Не знаю, як інакше він зможе дістатися звідти, адже в нього лише одна рука. Якщо хвилі посиляться, ухопіться за щось.

Доріан думає, що йому слід кинутися у хвилі й дозволити Беззоряному морю віднести себе геть, але підозрює, що Елінор знову врятує його, якщо він це скоїть.

Жінка трохи незграбно поплескує гостя по плечу й повертається на палубу, залишаючи його наодинці із Закарі.

Доріан відкидає волосся з хлопцевого чола. Він не здається мертвим. Доріан не знає, чи допомогло б це йому. Він тихенько сидить, прислухаючись до гуркоту хвиль за бортом корабля, завивання вітру й ляскання крил навколо печери. Його серце гупає так гучно, наче його супроводжує відлуння, адже так і є, і аж тоді чоловік розуміє, що саме створює це відлуння.

Він витягає з наплічника скриньку й тримає її в руках.

«Яка різниця, — запитує Доріан себе, — між серцем Долі та серцем, яке належить Долі».

Серцем, яке Доля зберігає, аж поки воно не знадобиться комусь.

Доріан переводить погляд з тіла Закарі на скриньку.

Думає про те, у що вірить.

Коли Доріан відчиняє скриньку, серце всередині стає битися швидше, оскільки його час нарешті настав.