Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Двері зачиняються, і Беззоряне море наштовхується на них, заливаючи кабінет і сусідню кімнату. Воно накриває собою полум’я та коси всередині, що досі жевріють, а потім ковзає на картину, ховаючи під собою міри часу й зображення долі.

Місце, де колись була Гавань, знову стало Беззоряним морем.

Усі його історії повертаються до свого джерела.

Десь далеко вгорі на сірому міському хіднику Хранитель зупиняється, щоб зазирнути до вікна книжкової крамниці, поки Рима, задерши голову, вдивляється у високі будинки, а рудий кіт глипає на ніщо й не геть усе.

Вони далі йдуть своїм шляхом, а коли дістаються рогу вулиці, Рима дивиться на знак, який повідомляє їй, що вони покидають Гавань і йдуть до Короля Сов. На вказівнику вмостилася сова й розглядає її.

Схоже, більше ніхто не помічає птаха.

Уперше за тривалий час Рима не знає, що це означає.

І що станеться далі.

Доріан сидить біля тіла Закарі на кам’яному березі Беззоряного моря.

Він закляк від сліз і тепер просто сидить, не маючи жодного бажання дивитися на незмінний краєвид перед собою, але й не може відвести погляд. Чоловік далі думає про перше створіння, яке він зустрів у цьому світі та яке прибрало подоби Закарі. Чоловік не знає, скільки відтоді минуло часу, пам’ятає лише, що був геть непідготовлений, і це попри те, що вже бачив незліченну кількість Аллеґр та гірших жахіть у шкірі його сестри, яка померла, коли йому було сімнадцять.

Сніжило. Доріан лише на мить повірив, що це справжній Закарі, але цієї миті було досить. Досить для тієї штуки, яка не була Закарі, хай навіть натягнула його обличчя, аби роззброїти чоловіка й поставити його на коліна. Доріан навіть не пам’ятає, як спромігся доволі швидко ухилитися від мацаків, що потягнулися до нього крізь просочений кров’ю сніг, схопити меч і знову звестися на ноги.

Місяцівна попереджала його, але Доріан не думає, що можна підготуватися до того, що меч простромить найглибшу темряву й виріже все, що ти любив за своє життя.

З усіма наступними подобами Закарі він більше не вагався.

Гадав, що зможе відрізнити від них справжнього, коли нарешті зустріне його.

Помилявся.

Доріан знову і знову прокручує цей момент у себе в голові, момент, коли Закарі нікуди не подівся, на відміну від попередніх створінь у його масці, що зникали після удару мечем, щоб повернутися у вигляді когось, чогось іншого чи навіть якогось місця; аж потім прийшло жахливе розуміння: ця мить і все, що в ній відбувалося, якісь занадто справжні.

А тепер ця мить розтягується і розтягується, нескінченна й жахлива — усе в ній незмінне, на відміну від запаморочливих змін, що відбувалися раніше, занадто швидко, щоб віддихатися. Зараз навколо немає жодних примарних міст, палких поглядів, жодного снігу. Лише порожниста печера й морське узбережжя, захаращене уламками кораблів та історій.

(Ті штуки, що переслідували його, визираючи з темряви, зникли, злякавшись його надзвичайного смутку.)

(Залишився лише персидський кіт, який скрутився неподалік клубочком і муркотить.)

Доріан думає, що заслуговує на цей біль. Розмірковує, коли він ущухне. Якщо колись ущухне.

Сумнівається, що це колись станеться. Така його доля.

Закінчити свою історію тут, у невпинних стражданнях серед розбитого скла й меду.

Чоловік замислюється, чи не кинутися йому самому на меч, але присутність кота зупиняє його.

(Усі коти — добровільні вартові.)

Доріан не має жодних засобів, щоб відміряти час, що спливає жахливо повільно, але хвилі Беззоряного моря наближаються до нього, осяйна крайка меду підповзає ближче. Спершу чоловік думає, що це лише його фантазія, але незабаром стає зрозуміло: починається приплив.

Доріан уже змирився з тим, що йому судилося втопитися в медові й муках, аж раптом бачить корабель.