Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Біль вщухнув. Дякую.

Вона сіла на ліжку й, обхопивши коліна, уткнулась в них обличчям. Ігор підвівся слідом за нею з острахом, не знаючи якої чекати реакції, й поклав руку на плече:

– Лєра…

– Там було так добре, – тремтливим голосом ледь чутно промовила вона. – Моє життя могло бути цілковито іншим… Чому?! – останнє слово вона майже вигукнула.

– Лєрка, прости… що не зміг повернутись за тобою… тоді.

Ігор бачив, як вона затремтіла всім тілом. Схоже, як не знімай блок – результат один і, якщо біль фізичний він здатен прибрати, то з душевним все набагато складніше.

– Обійми мене, – він ледь розчув її голос.

Колвін притягнув її до себе:

– Лєрка моя…

Вона втиснулась в його груди, мов би там можна було заховатись від усіх негараздів світу. Хотів би він, щоб так і було. Та, як він не намагався, клятий міфічний рок весь час примудрявся до неї діставатись.

– Тиміш розповідав: ти ледь не загинув, – здавалось, що слова вона промовляла насилу. – Це ж тоді? Теж через мене?

Те, чого він боявся, розросталось зараз у запаленій свідомості дівчини й буяло: бісів комплекс провини! При тому за те, в чому вона взагалі не винна.

– Лєра! Люди часто вигадують причини вбивства собі подібних, виправдовуючи це тим чи іншим чином. Та, частіше, їм і виправдання не потрібні: достатньо вважати це за необхідність. У загибелі твоїх та моїх батьків – твоєї провини нема, то вже точно! У моєму пораненні – також. Припини вбивати собі у голову подібні дурощі!

Вона потяглась рукою до його обличчя, й він притиснув її крижану тремтливу долоню до своєї щоки:

– Тобі треба заспокоїтись. Я піду за заспокійливим: вип’єш та поспиш. А завтра я розповім все інше.

Ігор хотів підвестись, та Лєра судомно вчепилась в нього, видихнувши мало не з відчаєм у голосі:

– Не йди!

Судячи з усього, спогади розбурхали жах, що засів у її свідомості після ночі, проведеної у лісі на самоті. Залишалось сподіватись, що ця емоційна хвиля, що захлеснула її, швидко й відрине, й не доведеться напихати дівча купою мікстур.

Ігор все ж підвівся з ліжка, та Лєра схопила його за долоню:

– Будь ласка, не зараз!

Він підхопив її на руки:

– Я й не збирався полишати тебе одну, синице! Заспокойся: підемо разом.

Вона обвилась руками навколо його шиї, притискуючись тремтячим тілом, і Ігорю це дуже не подобалось, оскільки скидалось більше на хворобливу лихоманку, ніж на нервовий дріж. У коридорі вони зіткнулись з командувачем княжою гвардією – Сигвальдом. Той надто заметушився й виявив співчуття навіть більше, ніж треба було:

– Що з пані?

Ігор поморщився – не хотілось витрачати час на зайві розмови:

– Нічого страшного. Трохи нездужає, – він підійшов до дверей у свої покої.

– Може, покликати лікаря?

– Не варто. З цією проблемою я здатен розібратись самотужки. Але, дякую.

Сигвальд допоміг йому прочинити двері:

– Якщо потрібна поміч – у кінці коридору стоїть охорона.

– Я завважу це, – кивнув Ігор й зник у кімнаті.

Вклавши Лєру на постіль, він дістав свій похідний саквояж, що завжди брав з собою. Тут була зібрана швидка й не дуже швидка поміч на багато різних випадків. Він накапав заспокійливого, поміркував й додав декілька крапель снодійного, вирішивши, що зайвим воно не буде.

Лєра випила все й впала на подушку:

– Хто я? – вона дивилась на нього підозріло поблискуючими очима, і йому все більше здавалось, що в неї дійсно лихоманка.

Ігор потягся рукою до її чола, та вона перехопила його зап’ястя:

– Зі мною все гаразд. Це – нерви.

– Мені так не здається. Я лише перевірю.

Він спробував розтиснути її пальці, та вона вперто їх стискувала:

– Будь ласка, Ігоре! Я втомилась. Я хочу спати. Просто обійми мене і дай відповідь на моє питання.

Лєра дивилась на нього таким благальним поглядом, що він вирішив здатися: врешті, перевірить її стан, коли вона засне. Він ліг поряд й обійняв її:

– Спи. Розповім завтра.

– Хоч би стисло.

Ігор все ж промацав її лоба, торкнувшись його цілунком – він не був холодним. Так, під час нервового зриву може підскочити температура, та чомусь йому здавалось, що причина лихоманки в чомусь іншому. Він подивився в Лєрині очі: вони виглядали хворобливими. Сама ж Лєра, зрозумівши, що він намагається її продіагностувати, сховала обличчя, уткнувшись носом до його шиї, звідки долинуло вперте:

– Ти так і не відповів.

Ігор скуйовдив її волосся:

– Якщо коротко, ти – ключ до одного важливого сховища, де зберігаються деякі важливі артефакти. І буде краще, якщо там вони й залишаться. Та не всі з цим згодні, на жаль.

Він почув, як Лєра зітхнула:

– Так, я та ще щасливиця.

Через декілька хвилин вона вже спала, та дихання її було важким і нерівним. Ігор акуратно переклав дівчину на подушку й почав сканувати її стан. Невдовзі він знайшов причину Лєриної лихоманки й зблід: протиотрути від цього в нього не було. Її взагалі не існувало…