Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

А саме по понеділках, о шостій вечора, власник готелю бажає точно знати, скільки є вільних номерів. Річ у тім, що під цю годину прибуває пароплав з Генуї, привозить італійців, що повертаються з Америки, і водночас приходить швидкий поїзд з півдня, завжди напхом напханий.

Ось і вчора ввечері, о шостій годині, приїхало понад п’ятнадцять чоловік. Розмістити вдалося лише чотирьох, було всього два вільні номери, обидва на другому поверсі. Дванадцятий дали цій бідолашній бабусі з дітьми, а тринадцятий, поряд — якомусь чоловікові, що прибув з Генуї.

Адміністратор готелю записав у журналі:

Синьйор Персіко Джованні, з матір'ю та сестрою, з Вітторії.

Синьйор Фунарді Розаріо, підприємець з Нью-Йорка.

Старій жінці в жалобі було дуже прикро, що довелося розлучитися з другою родиною, також із трьох осіб. Вони разом їхали в поїзді, і нові знайомі порадили їй цей готель. Як же вона бідкалась, коли дізналася про те, що ця родина могла б розміститись у сусідній кімнаті, якби за хвилину до того… так, саме за хвилину до того тринадцятий номер не віддали б ось цьому синьйору Фунарді, підприємцю з Нью-Йорка…

Син побачив, що вона схлипує на плечі вчорашньої попутниці, і вирішив попросити синьйора Фунарді, щоб той поступився своєю кімнатою для тієї родини. Він звернувся до нього по-англійському — бо ж він теж американець, приїхав разом із сестрою зі Сполучених Штатів днів сорок тому; в їхній родині нещастя: помер брат, який жив на Сіцілії разом з матір’ю. І ось тепер вона плаче. А вона ж так уже наплакалась та настраждалась, і в поїзді їй було зле, адже вона подорожує вперше, а їй уже шістдесят шість років. Їй довелося кинути рідну хату і могилу сина, з яким прожила стільки років! Вона розлучилася з усім, що їй було дороге, і з рідною землею назавжди розлучається, і з Сіцілією. Вона тепер до всього і до всіх серцем прикипає, ось навіть до цієї жінки, з якою їхала в поїзді. Отож якби синьйор Фунарді згодився…

Ні. Синьйор Фунарді не згодився. Вислухавши безладну англійську мову, він заперечливо похитав головою. Рішуча відмова. Чого іншого було чекати від такої людини! Справжній американець, грубіян, он які в нього густі насуплені брови, яке товсте, жовтаве обличчя, який заріст! Він відмовив і рушив до ліфта — до себе пішов, у тринадцятий номер на другому поверсі.

Дітям так і не пощастило затягти стару матір до ліфта. Вона й чути не хотіла про всю цю жахливу машинерію. І подумати тільки, що тепер вона змушена їхати до Америки, в Нью-Йорк! Туди так далеко їхати, через Океан… Діти вмовляли її, заспокоювали, що на морі зовсім не хитає. Але вона не вірила, адже її загойдало і в поїзді! Отож вона щохвилини питала всіх і кожного — чи правда, що на морі зовсім не хитає.

Коридорні, покоївки та носії, аби спекатися її, весь ранок навперебій радили звернутися до синьйора з сусіднього номера. Адже він напередодні зійшов з пароплава в Генуї і їде з Америки! Він провів на пароплаві стільки днів, переплив океан — кому ж краще знати, хитає на морі чи не хитає!

Тож з раннього ранку (діти поїхали на вокзал по багаж, а потім — купити дечого на дорогу) — з раннього ранку стара тихенько відчиняє двері і через кожні п’ять хвилин несміливо визирає в коридор. Вона чатує на синьйора з сусідньої кімнати, який переплив океан і скаже їй, хитає на морі чи не хитає.

В перших проблисках світла, що пробивається крізь вікно в глибині похмурого коридора, вона бачить два довжелезні ряди черевиків. Перед кожними дверима по парі. Час від часу ті чи інші двері прочиняються, висовується рука і забирає черевики. І ось усі черевики вже розібрані. Всі, крім тих, що стоять перед дверима сусідньої кімнати, якраз біля номера того самого синьйора, який переплив океан і скаже їй, хитає на морі чи не хитає.

Дев’ята година. Вже десята, вже пів на десяту, вже десять. А ті черевики ще стоять, на тому самому місці. Єдина пара на весь коридор. Так і стоять перед дверима, а двері зачинені.

Такий гамір у коридорі, люди снують туди-сюди, двері грюкають, коридорні носяться, покоївки бігають, ліфт усе гуде, тільки й чути дзвінки. А він усе спить! Скоро одинадцять. Черевики стоять. Так, і досі стоять.

Стара втрачає терпець. Мимо йде служник. Вона зупиняє його і показує на черевики:

— Як же так? Невже він ще спить?

— Еге ж, — відповідає служник, знизуючи плечима, — певне втомився… Така довга дорога. — І йде далі.

Стара обурено гмикає і втягує голову в двері. Та невдовзі вона знову висовується і, все дужче хвилюючись, дивиться на черевики.

Певне, довго подорожував цей чоловік, багато доріг сходив у тих черевиках… Он які вони величезні, з гумками по боках, стоптані, закаблуки збиті, шкіра потріскана… Хто зна, скільки довелося йому пережити, як він здорожився, намучився…

А старій так кортить тихенько постукатися в оці двері. Але вона переборює це бажання і зачиняє двері. Що далі її бере тривога, та й діти чогось забарилися.

Може, вони пішли глянути, яке там море, адже обіцяли. Та як можна з берега угледіти, спокійне воно чи ні? Море таке величезне, без кінця і краю… Океан… Ну, скажуть вони, що море спокійне. Але хіба вона їм повірить? Ні, тільки він, синьйор із сусідньої кімнати, міг би сказати правду. Він знає. Вона прислухається, притуляє вухо до стіни — може, почує що? Нічого. Тиша. Але вже скоро дванадцять годин дня: невже він і досі спить?

І ось дзвінок на обід. З усіх дверей виходять люди, вони прямують униз, до ресторану. Старенька знову з’являється в дверях: цікаво, чи зверне хто-небудь увагу на ті черевики чи ні. Ні. Не помічають. Ідуть і не дивляться. Підходить коридорний, кличе її на обід: діти щойно приїхали, чекають на неї в ресторані. І вона йде вниз.

І ось у коридорі вже нікого немає, всі кімнати спорожніли, а пара черевиків стоїть перед зачиненими дверима, а за ними — тихо.

Таке враження, наче їх скривдили.

Нікому вони не потрібні, стоять без діла,