Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Анно, тут про це не треба, ми вийшли на люди, щоб розвіятися. Хіба ж можеш ти не думати про це, якщо весь час про нього кажеш?

— А нехай тобі дідько, Марку, — вигукнула я, — та це ж моя дійсність!

Я не лише підвищила голос, а ще й зробила необережний рух і перекинула чашку. Люди за сусідніми столами звернули на нас увагу. Я була стомлена.

— Гаразд, побалакаємо, як ти заспокоїшся, — примирливим тоном сказав Марк.

— Ні, не варто. Гадаю, мені треба трохи пройтися. Хочу побути сама. Погуляю парком, а ти йди додому, там зустрінемося.

Тепер я розумію, що Маркова проблема була в тому, що він не хотів розмовляти на цю тему.

Та я не хотіла чути ні його думки, ні того, чи схвалює він мої дії: мені просто хотілося, щоб хтось вислухав мене, тоді як він волів поводитися так, наче нічого не сталося або ж наче все забулося.

Мені потрібно було вільно говорити про це. За порадою поліційного психолога, я розмовляла про це зі своїми колегами. Вони дуже уважно поставилися до мене: з одним я випила по чарці, другий запросив мене повечеряти. Від тих зустрічей я трохи підбадьорилася, та, як на лихо, Марк узяв собі в голову, буцім я закрутила роман із моїм колегою.

— Цікаво, — сказав він, — ти завжди в доброму гуморі, коли повертаєшся з цих зустрічей. А зі мною ти зовсім інша.

— Марку, не треба мені цим докоряти, я просто випила кави з колегою. Він одружений і має двох дітей.

— Ох, як ти мене заспокоїла тим, що він одружений! Хіба одружені чоловіки не зраджують своїх дружин?

— Марку, не кажи мені, що ти ревнивець!

— Анно, ти весь час насуплена, коли зі мною. Усміхаєшся лише тоді, коли сама. Не кажу вже про те, що вже й забув, коли ми востаннє кохалися!

Я не могла пояснити Маркові, що він дарма підозрює мене. Хіба мало я казала, що кохаю його? Так чи так я була винна в тому, що його занедбала, занадто переймалася тим, що гнітило мене, і наче покинула його. І він почав шукати уваги, якої йому бракувало, в однієї колеги, а та лише цього і чекала. Уся контора про це знала, а отже, і я. Дізнавшись про це, я того ж таки дня перебралася до Лорани.

Потім настала пора, коли Марк почав шкодувати за тим, що утнув, почав виправдовуватися, почав благати мене. Він покаявся у своєму гріху перед моїми батьками, а ті пожаліли його, коли він вивалив їм усю інформацію про наше життя.

— Анно, чотири місяці без сексуальних стосунків — це все ж таки неабищо! — сказала мені мама.

— Невже Марк розповів вам про це? — жахнулася я.

— Авжеж, він поскаржився нам.

І тоді я збагнула, що найгірше — не те, що Марк помилявся. А те, що чоловік, який був для мене звабником і захисником, рятував життя в ресторані й чарував товариство, виявився віднині жалюгідним скиглієм, який скаржився моїй матінці на те, що я рідко йому давала. Зрозуміла, що в наших стосунках щось безповоротно урвалося, і 2012 року нарешті вирішила розлучитися.

Я втомилася від Нью-Йорка, зморилася від міста, від його спеки, від його розмірів, від безперервного гамору і від його нічних вогнів, що ніколи не згасали. Мені кортіло оселитися деінде, потрібно було змінити життя, і випадково я натрапила в «Нью-Йоркському літературному огляді», який передплачувала, на присвячену Орфеї статтю.

Стівен Берґдорф

НАЙБІЛЬШИЙ З МАЛИХ ТЕАТРАЛЬНИХ ФЕСТИВАЛІВ

Ви чули про маленьку коштовну намистинку, що зветься Орфея, розташовану в Гемптонсі? Це райське містечко, де повітря чистіше, а життя солодше, ніж деінде, а ще воно щороку організовує театральний фестиваль, де на сцені можна побачити цікаві вистави, поставлені з неабиякою режисерською майстерністю. (...)

Містечко варте того, щоб його відвідати. Центральна вулиця славиться тишею і спокоєм. Кав’ярні та ресторани чудові й привабливі, крамниці ваблять до себе. (...) Як маєте змогу, зупиніться в готелі «Озерний», розташованому трохи за містом, на березі прекрасного озера, облямованого дрімучим лісом. Враження таке, наче це декорації з якогось фільму. Персонал ладен виконувати найменші ваші забаганки, кімнати просторі й зі смаком опоряджені, ресторан з вишуканими стравами. Нелегко покидати цю місцину, коли вже в ній побував.

На час фестивалю я взяла кілька днів відпустки, винайняла кімнату в готелі «Озерний» і подалася до Орфеї. Автор статті таки правду писав: біля самісінького Нью-Йорка мені відкрився пречудовий світ, де не було ніяких несподіванок. Я залюбки оселилася б тут. Мене просто-таки зачарували його вулички, його кінотеатр, його книгарня. Орфея видалася мені містом моєї мрії, придатним задля того, щоб змінити життя й обстановку.

Якось уранці, коли сиділа на лавці й дивилася на океан, мені видалося, наче я чую далеке зітхання кита, що виринув на поверхню. Мені закортіло поділитися цим враженням з кимось, а мене якраз минав якийсь чоловік, що вийшов побігати.

— Що сталося? — запитав він.

— Он кит, кит!

То був гарний п’ятдесятирічний дядечко.

— Їх частенько можна тут побачити, — сказав він, вочевидь, потішившись моїм захватом.

— Я тут уперше, — сказала я.

— А звідки ви приїхали?

— З Нью-Йорка.

— Це недалеко, — сказав він.

— Та близько, але водночас так далеко, — відказала я.

Він усміхнувся, й ми трохи побалакали. Його звали Алан Браун, і він був мером того містечка. Я коротко розповіла, в якій делікатній ситуації опинилася, й про те, що хотіла б почати нове життя.

— Знаєте, Анно, — сказав мені Алан, — у мене є до вас пропозиція, але не візьміть її за зле, бо я чоловік одружений і не залицяюся до вас. Може, завітаєте увечері до мене в гості? Я хочу дещо вам запропонувати.

Отак я потрапила на вечерю до голови Брауна і його дружини Шарлотти, яку ми відбули в їхньому гарненькому будиночку. То була щаслива пара. Вона була трохи молодша за нього. Працювала ветеринаром, відкрила маленьку клініку, де справи ішли добре. Дітей вони не мали, і я не заводила мови про це.

Міський голова розпочав розмову про справжню причину своїх запросин аж тоді, коли ми перейшли до десерту.

— Анно, мій