Читати книгу - "Ярославна"

зобов’язані користуватися лише великоросійською. Литовські статути діяли й на українських землях. Найбільш досконалим з них був статут 1378 року. В ньому зберігалися основні засади давньоруського права, тож українці теж мали права і були захищені законом. (Статут пізніше буде використано при складанні Соборного уложенія 1649 р. «Прав, за якими судиться малоросійський народ)».

За правління Вітовта (1392–1430) від ординської влади було звільнено Курськ, а сіверські землі південніше річки Сейм були передані в управління потомкам Мамая, які перейшли на російську службу.

Але в 1454 році тодішній володар Новгород-Сіверщини Василій Іванович син Шемякіна, разом з князівством – після конфлікту з литовцями негадано перебіг до московського князя Івана III. За ним інші князі почали перебігати зі своїми уділами до Московського князівства.

Останній удільний князь Новгород-Сіверщини Василь Іванович був убитий агентами московського князя, після чого було захоплено Новгород-Сіверщину. Всі міста колишнього князівства Ігоря Святославича – Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильський і Трубчевськ в один рік опинилися в Московії і раптом поставали «исконно русскими».

Гай-гай, скільки звідтоді спливло води з Сейму в Десну! Століття змінювалися століттями, і захоплена Новгород-Сіверщина і справді ставала мовби ж «исконно русской». Про Курськ, який був фортецею Київської Русі, писатимуть, що його «повернуто Росії у 1508 році». Хоча тоді ще й такого терміна, як Росія, не було – він з’явиться десь через двісті років по тому! Московське князівство фортецю Київської Русі Курськ захопило по праву сильного. З 1797 року – центр губернії. Назавжди залишився в Росії. Як і інші міста Новгород-Сіверського князівства – Рильськ та Трубчевськ.

Путивль був забраний московитами у 1500 році, тоді ж було ними захоплено і Новгород-Сіверський. Путивль лише у 1926 році повернувся до України – через 426 років. Дивно, адже Росія те, що в когось забрала, ніколи не повертала, оголосивши його «исконно русским». Повернула Росія і Новгород-Сіверський, але інші міста князівства – Курськ, Рильськ, Трубчевськ назавжди привласнила. Але це, як любить казати один популярний телеведучий, – уже зовсім інша історія.

Свиснув Овлур за рікою…

Ще й сьогодні цей хвилюючий рядок із «Слова» передає тривогу і лунає для тих, хто вміє слухати, – як сигнал до важливих дій.

І вже князя Ігоря нема. Стогне-гуде земля, Шелестить трава, Намети половецькі сколихнулися, А Ігор-князь полетів горностаєм Між очерети високі, Білим гоголем на воду полинув…

Та не всі князі сьогодні такі чуткі до свисту Овлура, не всі, як пролунає тривожний свист, понесуться горностаєм чи білим гоголем. Чи й сірим вовком. Та й не всі князі сьогодні розуміють цей свист, не до кожного сьогодні навіть Овлур може досвистітися. Хоч всі сьогодні, як послухаєш – за волю, за щастя, за кращу долю свого народу. Чи, може, щось не все гаразд із слухом у наших зверхників?

Та ще від тих далеких лихих часів, часів розбратів і міжусобиць, лишилася приказка, що її прийнято називати крилатою:

– Немов удільний князь.

Ще й нині так кажуть про тих, хто зловживає своїм службовим становищем, діє самоправно, не рахуючись з іншими.

Але ж якби лише приказка лишилася.

Менталітет удільного князівства теж лишився. Його пошесть і зараза.

І самі удільні князі теж лишилися. А ми…

А ми… Чекаємо на пана, Який зробив би все!.. Якби… Любив Сердечну Україну, Людей безгрішних Далебі. Стояв за віру До загину… Аби не гріб усе Собі. (Микола Возіянов)

Це як фатум який, як приречення, що висіло дамокловим мечем над Руссю, висить і нині над нами.

«На жаль, ні мова, ні віра не об’єднували українців, не робили одним цілим, вороги ставали до молитви в однім храмі, молилися за Україну, її нарід, і заледве виходили – творили чвари, розбрат, плющили людську совість і християнську мораль, топтали святе поняття віри, Божої істини і Божого Провидіння. Розбрат і хиже зрадництво жило серед люду, невідь-коли і ким посіяне між ними. Усі битви розгоралися не проти далекого і чужого зайди, а проти того ворога, що сидів усередині. Але ж його ні шаблею, ні козацькою чайкою, ні мортирою не вб’єш. Через це звитяга… оберталася неодмінною поразкою. І серед люду сіялась зневіра і відчай, а православний християнський народ все чекав і чекав… (А. Стожук).

Народ терпів, потерпав, але все одно чекав злагоди між своїми. Тих часів, про які через віки все тієї ж ворожнечі, мріятиме Кобзар: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди».

Немов удільний князь…

Ні, ні, що не кажіть, а не така вже вона й далека від реалій нашого сьогодення, ця приказка, що дісталася нам у спадок від Київської Русі.

Ще й сьогодні – ЩЕ Й СЬОГОДНІ! – мріють такі самоназвані князьки про своє, про осібне князівство на території України. За рахунок, звісно, України. Де б вони могли потішитись в ранзі самостійних князьків. Одні з них метушаться, щоб відділити від України Крим та Донбас і проголосити Кримсько-Донецьке удільне князівство, інші…

Інші мріють про «суверенну» і, звичайно ж, «незалежну» Галичину. Неодмінно «від Збручу до Сяну і Карпат», треті про «республіку Закарпатська Русь». З якоюсь «державною» русинською мовою. Але для цього треба Галичину відірвати від України. І Закарпаття теж відірвати. Їм на потіху.

…Немов удільний князь.

Ні, не перевелося ще таке плем’я серед… Українців? Ні, як в’їдливо писав колись Остап Вишня, серед чухраїнців.

Є таке невмируще плем’я на Україні.

Остап Вишня вигадав дотепну назву для казкової країни Чухрен, жителі якої, чухраїнці, завжди чухають потилиці перед тим, як щось зробити. Живуть вони на чималому просторі, який розкинувся між біблійними річками Сон і Дян. На заході країни височать Кирпаті гори, південні береги омиває синє море, в яке тече велика річка Дмитро. Людей у Чухрені жило щось понад тридцять мільйонів, але ні порахувати себе, ні визначити, хто вони суть є, чухраїнці не могли. Вони любили хліборобську працю, на полях вирощували хліба – книші, паляниці, перепічки, а в городах саджали соняшник. Саме ця рослина була їм найбільше до вподоби, бо цвіте гарно, а коли дозріває насіння, то соняшник хилить голову перед чухраїнцем, як перед великим паном. А ще любили чухраїнці співати пісень якоюсь чудернацькою, спотвореною, перекрученою мовою. Коли їх питали, якої вони нації, то у відповідь можна було почути, що живуть у Шенгеріївці і що православні. Мали чухраїнці свої відмінні національні риси (менталітет по-сучасному), які звалися так:

1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!

Алегорія в цій усмішці дуже прозора. Це ми, українці, не бережемо мову, не пишаємося своєю нацією, вирішення будь-якого питання у нас завжди закінчується