Читати книгу - "Засвіти"

— Не хочу, батьку, будь-якою ціною, байстрюком та вигодованцем бути!..— подивився болісно на вітчима Сірко.— Мушу переконати всіх отут, що не жебрак, не голодранець ріс у покійного Кривошапки-Гунди. І перед нічим не зупинюся, хоч би й що!.. Не до тещі в хату піду, а й її з усіма бебехами заберу на очах і січового товариства, і мереф’ян..

— Ти, Івасю, не гнівись, що промовчала тоді,— притримала Велеса коло них Софія.— Я... більше тебе того хочу, моя опоро,— блиснула вона загадкою в очах на отетерілого свекра і його пасерба і поскакала геть.

— Отож і вгадай їх,— осміхнувся Слимаченко.— Може, й мати не від того, чи як ти гадаєш? — пантеличився він.

— Побачимо, батьку,— попустив поводи строкатому чорногривцю пасерб і рвонувся вперед.

Старий Вустим Капула, прибувши із Слимаченком того нещасливого літа від печищ погорілого Топильного у «Заплавний рай», як іменував він нове місце свого вимушеного осідку, обладнав у глинистому пагорбі для себе землянку-курінь, сяк-так обставив її тином з лози та очерету, пробив у стіні пічурку-кабицю і вивів через товщу землі отвір-димар так, що нове мешкання було кращим і просторішим за оту землянку в Топильному, тим паче, що й віконце умудрився зробити над дверима.

Залишене Корнієм сяке-таке їстиво було для старого неабияким додатком-запомогою до щоденно виловленої лозовою хапкою та вершами риби, назбираних всяких диких ягід і лісових горіхів, грибів. Незабаром у Вустима появився і посуд-начиння, виліплене, хоч і не дуже вдало, і випалене в огні, виросла поволі купка всіляких дров і копичка сухого травостою, вичистився дворик від чагарів, протопталися стежки в окілля.

Дід Вустим і сам не помітив, як оклигав, понавиплітав кошиків, сапетів, кошеликів, в які старанно складав всілякі припаси на зиму. Згодом зібралося тієї сушенини чимало, і на душі в старого трохи веселіше стало. Лякала лише самотина отого «раю», але, на велику радість йому, Корній, що все більше і більше прив’язувався і до односельця, як до рідного, і до оцього, тепер — «Капулиного раю», допоміг слабому і в цьому...

Таки того ж літа до діда Вустима вже в огороджений двір відкрилася на каблучках ворина. Вустим, сидячи під копицею травостою за в’язанням рогожаних постолів, і очам не повірив: за Корнієм, що вів у поводі коня, брів цілий шнурок молодиків і молодиць з якимись клунками-валізами, брів простоволосий, ледь живий.

— Приймайте, діду Вустиме, у свій хутір викотців! — почоломкався Корній із старим.— З ними, гадаю, і товариство буде, і обережа, і поміч вам, старому. Приймайте і гостинці ось від зайця,— зняв він з коня переваленого через спину рептуха і поніс до землянки.— На зиму, як доживу, то й сам переїду до вас на осідок.

— Милості прошу і вас, молодці, і вас, молодиці чи дівчата, а про тебе, то і говорити нічого!.. Сам же знаєш, що рідніше рідного ти мені тепер,— потер він давно не митим пальцем очі.— Біда лишень, що тіснувато в мене буде всім...

— В тісноті, діду, не в обиді,— обізвався один, старший із пришельців.— Ми всі раді будемо і гостинності вашій, і опіці, як рідні діти.

— То так, прошу!.. До правди — так! — підтримав чубатого білявий, поголений під гирю парубок, ледь вклонившись.— До правди, ясний пане!..

— Дідусю, що нам тіснота, коли приязнь бачимо в своєму горі? — підтримала білявого молода і вродлива, у чоловічих штанях і сорочці, з розпущеними білими косами дівчина чи молодиця.— Якщо ви не проти, то приймайте!.. Слухняними і чемними дітьми вам будемо! — глянула вона на своїх і, зашарівшись, наспіх завернула у важкий вузол тужаву косу.

— Робіть, що кому хочеться, діти, в мене, а я ось піду та потрушу верші, може, бог послав щось свіженького вам перекусити і черв’яка заморити, бо сушенина — воно не те,— сказав він і на диво проворно потюпачив із кошеликом до річки.

Тихий досі дворик ожвавився, загомонів, закурився димом і запах варениною, що булькотіла в навішеному Корнієм на росошки таганку, на несказанну радість старому. Жіноцтво повеселіло, пішло до річки митися, а парубоцтво оглядало землянку, місцевість, щось притишено радилося, плануючи свій майбутній осідок.

Дід Вустим і Корній присіли під копицею, на пов’язану вербовими каблучками з нетесаної верби скамницю, говорили.

— Повідай же, сину, що воно та як всюди, бо для мене, пустельника, все почуте від живого чоловіка Великоднем здається. Насамперед ознайом мене, хто вони, ці люди, богом мені прислані?..

— Викотці, діду,— припалив Корній люльку до труту,— втікачі від якогось пана, чи то від Ладиги, чи від Латиги, що слугує ляському полковникові Радзіевському, з-під Умані... Старий сотник ніби він, вдівець!..

— Всі від одного?..

— Від одного, діду!.. Таке розповідають, що і вуха в’януть про того душогуба. Отой закудланий Іцик у нього за штільмана був, Петро волохатий — дворовим, а кривоносий і білявий, під гирю голений, Анджей — в покоях джурував... Він чи лях також, чи, може, облишився тільки. Приїздить, розповідають, раз п’яний сотник Ладига у свій маєток чи фільварок, а мав він гандж якийсь, і привозить звідкись оту смуглочолу Оксану. Прийняв її, яко панянку яку, послав помитися, перевдягтися, навіть вечеряти