Читати книгу - "Вічний календар"

Минуло кілька років від часу Дмитрового повернення до Митниці. Старшого внука, Сашу Попова, перевели в дорослу тюрму, бо йому виповнилося вісімнадцять. Три роки відсидів на малолєтці, решту терміну — два роки і сім місяців — калататиме на Уралі. Про Вірку Баревичі нічого не знали. Вона щезла, щойно привезла Сашу до Митниці. Коли сусіди питалися батьків про старшу дочку в склепі чи в церкві, то Тикєна відповідала, що пише, що все в неї добре і, може, сего літа приїде. Мусила щось казати. Дмитро до церкви ходив рідко. По неділях вмикав програвач — слухав Службу Божу з Ватикана. Настя, розлучившись із Мехаметом, перебралася до обласного центру. Федір із Тамарою взяли в Чорткові за автобусною пляц і почали будуватися. Баревичів син влаштувався експедитором на швейну фабрику, а невістка Тамара спочатку пішла вихователькою в дитсадок, потім — до бібліотеки. Вона якось відразу не зійшлася з Федоровими батьками, тому приїжджала до Митниці на копання бараболі та Покрову. Внуків похрестила в Чорткові після чого Тикєна сказала, що знати її й видіти не хоче. Свій дім Федір будував довго. Дмитро допомагав грошима та деколи був при майстрах, щоб допильнувати, чи рівно кладуть цеглу, яку виписав для сина в колгоспній цегельні. Пішов до голови колгоспу й попросив як учасник війни. Виписали сім тисяч, хоча потрібно було десять. Сказав голова, що більше не може. Баревич підозрював, що бреше, сучий син, ті три вже комусь пообіцяв за калим чи могорич, але змовчав. Натомість мулярі порадили купити в кар’єрі білого каменю. Камінь добували у Скала-Подільську, звідти возили до Чорткова. Дах накрили восени.

До Баревичів із тюрми прийшов лист. Леська-поштарка зрозуміла це зі штемпеля та зворотної адреси. Вона навчилася прочитувати адреси — які з війська, а які — тюремні.

«Кажіт, шо служит на Уралі», — порадила Леська.

«Ти, Лесько, про кого?» — запиталася Баревичева Тикєна.

«Та про вашого Сашу…»

У спекотний день Дмитро зайшов до чайної на пиво.

«Яке маєш нині?» — запитався Дмитро в буфетниці.

«Микулинецке», — відповіла Лозинська.

«Микулинецьке» ніхто не любив. Кисле, від нього після гальби-другої починало булькотіти в животі, але з тернопільського першого пивзаводу привозили рідко, то треба було ще потрафити.

«Свіже?» — поцікавився Баревич, хоч знав, що справжня бовтанка.

«Вчора привезли, — відповіла буфетниця. — То що, наливати?»

«Давай».

Баревич узяв пиво. Сів за столик. Із прочиненого вікна задувало липневим теплом. По столу лазили мухи.

Прийшли Мехамет із Кухарським. Кухарський упізнав Баревича зі спини й показав пальцем, але Мехамет тільки відмахнувся. Від часу розлучення з Настею колишній зять із колишнім тестем не розмовляли. Кухарський тільки чекав, щоби з кимось випити на дурничку, а тут така нагода — сам Мехамет! Усі знали, що Йван шоферує на нафтових промислах у Ніжнєвартовську і привозить звідти грубі гроші. Перекинувшись словом-другим, досвідчений селищний пияк напросився на сто грам. Жив Кухарський сам. З хати виніс усе, що міг. Параска Лабанда, Пудина мама, доводилася Кухарському троюрідною сестрою. Вона приходила до брата, сварилася з ним і забирала прати чорну, як дорога, постільну білизну.

Буфетниця вийшла протирати столи. Від пива і їжі на них залишалися плями. Липневі мухи залітали через відчинені вікна й роями сідали на брудну церату. В чайні гудів вітряк. У центрі селища — порожньо. Почалися жнива. У такі дні куховарка з буфетницею, мліючи від спеки, нудилися в порожній чайні до вечора. На виручку в будні не сподівалися, зате в суботу-неділю чайна гуділа.

Нині Кухарський догоджав Мехаметові, як міг. Спочатку побіг до столу перевірити, чи начисто витерто. Провів темною долонею по цераті й здалека подав знак, що все гаразд. Тоді схопив із Мехаметових рук дві гальби й артистично проніс, у передчутті великого пияцького свята, мовби ніс під пахвою голубині яйця. Вони сіли з Мехаметом за стіл. Лозинська принесла їм у графині триста грам горілки. У віконці, з якого кухня роздавала готові порції, з’явився великий таріль смаженого хека, запах рознісся по цілій чайні.

Почувши грубі чоловічі голоси, Баревич розвернувся. У кутку, під бра з синім плафоном, Дмитро впізнав колишнього зятя та Кухарського у незмінному своєму піджаку, з продертими під пахвами рукавами, з яких виднілася шовкова підкладка. Ходив у ньому в будні, свята і спав у ньому, зморений алкоголем, на берегах Джуринки.

Мехамет сидів боком, він, звичайно, бачив Баревича, але вдавав, що не бачить.

«А шо то ти в тім Нижнєвартовську робиш?» — питався Кухарський.

«Їжджу на «Уралі», але то машина!»

«Велика машина, — погодився Кухарський, — єден раз видівім. Колеса, курва, такі грубі…»

«Два мости, п’ять передач, — продовжив Мехамет. — По тайзі. Болотами, снігами… Нічо їй не страшне».

Вони пили й закусували рибою.

До чайної зайшов Пуда. Відколи він на цегельній — то купує цигарки з фільтром. Нині Пуда йде в другу зміну. Він не любив другої зміни, бо Німий, батько Пуди, тепер там сторожує. Приходить зі своїм псом. А коли друга зміна миється в душових перед відходом додому, Німий завжди хоче зачепити Пуду.

Після війни в Митниці віднайшли родовище глини, на яке натрапили випадково — обкопували поле. Каменярню закинули, хоча добутий там камінь сидів у кожній стіні селищного дому. Тепер мода пішла на цеглу. Місця, звідки вибирали червоний пісковик, за кілька років позаростали бур’янами. Проросло на покладах різнотрав’я, підзеленивши червоняві, залишені напризволяще, порожнечі. Лупати камінь нікому не заборонялося. Дехто ще брався за кайло, якщо потрібно було встелити обору плитками чи перемурувати перекособочений фундамент. До цегельні завезли устаткування, побудували печі й маленький будиночок для контори, де ночував сторож. З першими заморозками двері контори зачинялися на колодку, і сторож забирав ключ із собою. Роботу цегельня починала з травня. Від часу шкільних канікул у дві зміни пахкотіли печі. Працівники, наскладавши кілька тисяч цеглин, починали приймати перших замовників. Виписували цеглу в колгоспній конторі, черга формувалася з лютого. Люди будувалися — будівельний матеріал був