Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

Минуло понад два місяці з дня таємничої загибелі Орисі. І ця смерть сповнила всіх мешканців Волховиць нестерпним горем.

Михайлик дуже важко переживав смерть дівчини. Підліток щиро прикипів до неї й часто, залишаючись один, гірко плакав, приховуючи свої сльози від оточення. Йому було нестерпно боляче усвідомлювати, що єдиної душі, яка стала для нього рідною, більше немає на цьому світі. І як важко мучилася нещасна Орися, що не витримала душевних терзань та наклала на себе руки! Михайлик, знехтувавши забороною церкви молитися за самогубців, часто гаряче молив Бога простити грішну душу покійної раби Ірини. Хлопчик звинувачував себе в тому, що не здогадався втримати дівчину від цього страшного кроку. Якби він був трохи уважнішим, трохи хоробрішим та менш поміркованим, то Орися була би живою!

Не менш важко, ніж Михайлик, переживав смерть дівчини й отець Сергій. Нещасний батюшка вважав себе винним у всьому. Краще б він промовчав тоді, ніж, розкривши таємницю сповіді, штовхнув бідолаху на такий страшний гріх. «Усе життя мучитимуся від усвідомлення цього! — думав отець Сергій. — Так мені і треба! Ось воно, покарання за мій гріх — муки совісті до кінця моїх днів! На мені лежить вина за смерть цієї нещасної!»

Але гірше, ніж муки цих двох, були страждання пана Матвія. Його розкішний будинок, раніше сповнений життя й веселощів, перетворився на осередок туги та скорботи. Не стало Тимофія та Орисі, старший син, Юрій, який залишився в козацькій армії, зник — досі від нього не було звісток і навіть здогадок про його долю, і Клесінський вважав його загиблим. А Семен помер, заразившись чумою. Звістка про смерть середнього сина стала для Матвія останнім ударом долі, але найбільш нищівним. Якщо, утративши Орисю, він ще якось тримався, усвідомлюючи свою провину й не даючи волі своєму горю, то смерть сина остаточно доконала чоловіка, відкрила браму його темної душі, випустивши з неї скорботу та каяття.

Тільки втративши Семена, Матвій чітко усвідомив, як сильно він любив усіх трьох синів, які вони дорогі йому, навіть попри всі їхні вади. «Чому я був таким сліпим? Чому гординя й користолюбство затьмарювали мені розум та виганяли з моєї душі батьківську любов? Що я наробив? Я все життя тиранив синів, принижував їх. А тепер двох із них немає! Господи, що я накоїв?» — гірко думав Клесінський. Але було пізно. Минулого вже не повернеш! У нього залишився тільки слабкий і хворий Михайлик, якого він завжди ненавидів і зневажав. Матвій тягнувся до молодшого сина, адже тепер він був єдиною рідною людиною, яка залишилася. А ще коли чоловік дивився на нього, то бачив покійну Орисю. Адже скільки разів вони сиділи поряд та весело розмовляли і сміялися. Але Михайлик, який завжди мріяв про батьківську ласку, тепер навмисно уникав батька. В очах сина Клесінський бачив презирство, і це завдавало йому страждання. Жорстокий батько занадто пізно розкаявся у своїй черствості до сина.

Однак ще жахливішим покаранням, ніж утрата синів, стала для Матвія туга за покійною Орисею. Він досі не міг отямитися після такої несподіваної й безглуздої загибелі коханої жінки, у якій був винен сам. Часом його змучений розум відмовлявся приймати цей факт. Чоловікові здавалося, що дівчина ось-ось увійде в кімнату або він почує її голос. А до туги ще долучилися й муки совісті. Клесінський почав гірко шкодувати, що так вчинив і з молодшим братом, і з самою Орисею. «Нехай би вони разом були, аби лишень вона жила! Хай би я мучився від того, що вона не моя, аби лишень вона жила на цьому світі!» — часто печально думав він.

Пан Матвій згадував Орисю живою і яскравою, усміхненою й сонячною. Такою, якою він побачив її вперше, коли вона цвіла від щастя поряд із Тимофієм. Як же тоді сяяли її очі, коли вона дивилася на свого коханого! Яким ніжним рум’янцем укривалися її щічки! Але раптом пам’ять повертала Клесінському спогад про її страшне і смердяче мертве тіло, коли його виловили зі ставка.

Часто у своїх сновидіннях Матвій ішов за дівчиною услід квітучим весняним садом, він поспішав, але не міг її наздогнати, а потім вона озиралася, і йому відкривалося її обличчя, спотворене тлінням. І тоді нещасний із криком прокидався посеред ночі у холодному поту.

Клесінський спробував пити, щоби заглушити свої тугу та біль, але хміль давав йому лише тимчасове забуття. Коли він тверезів, страшне катування туги поновлювалося з новою силою. Він пробував пити невпинно, але тоді в його п’яному мозку почали виникати ще більш страшні видіння мертвої Орисі. Зрозумівши, що так йому не вдасться забутися, Матвій припинив це діло.

Чоловік годинами просиджував у кімнаті Орисі. Торкався її речей — стрічечок, які все ще зберігали тонкий аромат її волосся, сорочок і суконь, які були на її тілі, гладив недошиту нею вишивку. Часто Матвій засинав на її ліжку, притиснувши до себе подушку, на якій спочивала голова коханої жінки. Його гидливість до цієї кімнаті й до цього ліжка вже минула.

Перед тим як Орисю зарили за огорожею цвинтаря, він звелів слугам зняти з тіла браслет — він стільки разів бачив цю річ на її руці й не знав, чому дівчина ніколи не знімала прикраси. Коли Клесінський уперше взяв браслет в руки, то побачив вигравіруваний напис «Навіки я твій». Матвій упустив прикрасу й закрив обличчя руками — тільки тепер він усвідомив, як сильно його молодший брат кохав Орисю. «Тепер вони дійсно навіки разом!» — подумав він. А потім його охопив жах від того, що прирік молодшого брата на смерть. І на яку смерть! Часто, згадуючи Немирів, Матвій не сумнівався, що його брат зазнав тих самих мук, що й містяни. «Господи! Що довелося винести моєму нещасному братові! І заради чого? Заради того, що Орися не дісталася нікому? — зі здриганням думав Матвій, сидячи у спальні дівчини. — Краще б князь тоді мене вбив, ніж я залишився живий та скоїв усе це!»

Але іноді Клесінський вибирався з Орисиної опочивальні на волю і блукав зимовим садом. Страшно було дивитися на нього — згорблений, сизий, наче голуб, із відчуженим обличчям, він брів, не дивлячись довкола. Шлях його залишався незмінний — Матвій слідував так само, як тієї