Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Який жах, — обурилася матінка Дімбл.

— Так, приємного мало, — погодилася Каміла. — І все ж хотілося б зітнутися з ними відкрито, як у давнину. Мені б коня, а там будь, що буде…

— Нічого не розумію, — мовив Дімбл. — Я не бозна-який сміливець, до вас, МакФі, мені далеко. Та от щойно подумав собі, що сьогодні не особливо й боюсь загинути чи отримати рану в бою… дивина та й годі.

— А це цілком ймовірно, — озвалася Джейн.

— Я не маю на думці нічого героїчного, — сказала матінка Дімбл, — але в мене таке враження, що доки ми разом, нам і смерть не страшна.

Обличчя в усіх набули якогось нового виразу, так само по-новому зазвучали голоси. Вони сміялися — але вже якимсь інакшим сміхом, і відчували, що люблять одне одного ще сильніше, ніж доти. Кожен, поглядаючи на решту, думав: «Пощастило ж мені, що я тут. У такому товаристві й головою накласти не шкода». А МакФі наспівував собі під ніс: «Загинув воєвода, та ви не журіться! — гукнув король Вільгельм…».

Тим часом нагорі спочатку відбувалося щось дуже подібне. Мерлін поринув у спогади; він ніби наяву бачив вкритий памороззю Бадонський пагорб, довгі стяги з зображенням Пресвятої Діви, що майоріли над катафрактаріями — римсько-британською важкою кіннотою, золотоволосих варварів… чув посвист стріл, брязкіт мечів об кольчуги та залізні шпичаки на дерев’яних щитах, бойові кличі, крики та зойки… пригадував, як надходив того дня вечір, як мерехтіли на схилах пагорба вогнища, як щеміли від морозу рани і відбивалися у червоному від крові озерці перші зорі, а високо у блідому небі кружляли орли. Ренсомові ж, либонь, пригадувався в ті хвилини довгий, запеклий двобій у глибоких печерах на Переландрі. Та враз усе минулося. Наближалося щось міцне, бадьористе й іскристо-холодне, схоже на свіжий морський вітерець; весь страх кудись подівся, а кров у жилах аж застугоніла, ніби скоряючись розміреному ритмові військового маршу. Їм спало на думку, що оце щойно вони зайняли, напевне, своє місце у гармонійному устрої світобудови, поряд із безнастанною зміною зими і літа, злагодженим рухом атомів та спокійною покорою серафимів. Під незмірною вагою послуху їхня воля трималася невтомно і прямо, ніби каріатида, а самі вони, позбувшись будь-якого нахилу до мінливості чи ремства, мислили надзвичайно тверезо — проте водночас їм стало напрочуд легко і весело на серці. Всі тривоги залишилися в минулому; слово «тривога» взагалі не мало більше жодного сенсу. Жити означало без зусиль дотримуватися цього мірного поступу. Немов торкнувшись сталевого леза, Ренсом упізнав чисте й холодне сяйво Малакандри, невсипущого провідці древнього світу; люди йменують його Марсом і Тіром та переповідають легенду про те, як він не побоявся засунути руку вовкові в пащу. Господар привітав гостей небесною мовою, а тоді, вже латиною, попередив Мерліна, що настав час зібрати в кулак всю свою мужність. Три боги, які зійшлися на той час у блакитній кімнаті, були ближчі до людської природи, ніж ті два, що їх там іще чекали. З семи родів Віритрильбія, Переландра і Малакандра представляли ті два, які можна до певної міри зіставити з біологічними статями, тож цих богів людина ще могла сяк-так зрозуміти. З тими ж, які мали прибути тепер, все було інакше. Ясна річ, вони теж належали до якихось родів, та це вже виходить за межі людського пізнання. То були сутності ще могутніші: прадавні елділи, керманичі велетенських світів, які ніколи, від самого початку часів, не знали солодкого приниження органічного життя.

— Підкиньте-но дровенят у вогонь, Деністоне, — сказав на кухні МакФі. — Ну й холодний же видався вечір!

— Справді, холоднувато, — погодився Дімбл.

Це відчули всі; на думку приходила пожухла від морозу трава, якісь темні закапелки, похмурі лісові нетрі, могили… Далі чи не кожному стало уявлятися, як гине сонце, а за ним — і Земля, задихаючись у холодному чорному вакуумі, де єдиним джерелом світла є незмірно далекі зорі. А тоді, очевидно, не стане й зірок: усесвіт зникне у вогні вселенського вибуху — й усе поглине пітьма остаточного небуття, з якого не знає вороття сама природа. І що далі — потойбіччя? «Можливо», — снувалося в голові у МакФі. «Безперечно, я в це вірю», — думав Деністон. Але так чи так старе життя, всі його незліченні віки, дні й години, просто щезнуть, вгаснуть, мовби їх і не було. Чи може навіть всемогутня сила повертати назад час? Куди йдуть роки — і навіщо? Людині ніколи цього не зрозуміти. Всіх охопила незбагненна печаль. Хтозна, може, розуміти взагалі нічого…

Сатурн, якого на небесах величають Лурґою, стояв у блакитній кімнаті. Його дух тиснув на дім, а чи й на всю Землю важким холодом, під незмірною вагою якого ціла наша планета могла, здається, просто сплющитися, стати пласкою, наче млинець. У порівнянні зі свинцевим тягарем його предвічності інші боги мали, напевне, почуватися зовсім юними й ефемерними. Він скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувщині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум. Гору нагадувала і Сатурнова міць; його вік був не просто своєрідною трясовиною часу, здатною погубити будь-яку, ба навіть найсміливішу уяву, а живою пам’яттю, що не знає ні кінця, ні початку. Стрічаючись з іншими, молодшими небесними сутностями, ця пам’ять, ніби гранітні скелі під натиском океанських хвиль, не зазнавала жодної шкоди, сама ж могла занапастити кожного, хто необачно до неї наближався. Ренсома з Мерліном пройняв нестерпний холод; сила Лурґи відлунювала в них несповідимою тугою. А проте й Лурґу того вечора перевершили: раптом поміж ними об’явився дух іще величніший та могутніший; своїм незмірним маєстатом він приглушив та майже підкорив собі і променисту кмітливість Меркурія, і недремну пильність Марса, і ніжний чар Венери, і навіть приголомшливу ваготу Сатурна.

В кухні його прихід теж добре відчули. Згодом ніхто не пригадував, як поставили на плиту чайник і приготували гарячий пунш, а тоді хтось попросив Артура