Читати книгу - "Полтава"

Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.

— Це вже верх безголов'я! — гукав. — Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас — щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені!

Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.

— Ексцеленціє! — промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. — Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться!

Реншільд вовком подивився на його.

— Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.

— Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, — відповів Гілленкрок словами короля.

— Фі! — свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. — Фі!

Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер.

— Ну, і що тепер? — спитав Реншільда.

— Що тепер? — повторив цей.

— Компромітація... — махнув рукою Піпер.

— О, чуєте, чуєте? — підскакував до Гілленкрока Реншільд. — Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад.

— Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, — бідкався Піпер.

— А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. — Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо?

— З королем Карлом, — відповів спокійно Гілленкрок. Такої гармати в цілій Росії не знайдете.

Піпер і Реншільд замовкли. Піпер правою рукою тер своє ліве рам'я.

— Дідьчии мороз, — нарікав. — Нашому наймилостивішому лице раниться.

— Ми не хірурги, — кинув крізь рам'я Реншільд. — Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся.

— Навіть Гультман не знав, — повторив Піпер. — А він більше знає, ніж ми всі накупу.

— Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність.

— Ближчий, — притакнув Піпер. — Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися.

Реншільд бігав, бігав, аж сів.

— Треба! — сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав:

— На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути.

Реншільд надув згірдливо губи.

— А на мою гадку, — відповів, — завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.

Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:

— За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове?

— За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що?

Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, "Його милість король!" — промовив, стаючи у вояцькій поставі.

Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.

— Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.

Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.

— Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.

— Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою.

— Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.

З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.

— Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.

— Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король.

— Авжеж, що буває, — обстоював свій висказ Реншільд. — Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати...

— То що? — спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.

— То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.

— А ви? — звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся.

— Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то...

— Я вас не о це питаю, — перебив йому король. — Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?

Гілленкрок зацукався.

— Ну, кажіть, що? — наглив король.

— Я, я не повісив