Читати книгу - "Експансія-I"

— Але це Америка, — сказав Роумен.

— Яка? — уточнив Штірліц. — Їх дві.

Помовчавши, Роумен спитав:

— У вас є сім'я, докторе?

— Не знаю.

— Ви вживали якихось заходів, щоб знайти вашу сім'ю?

— То мій клопіт.

— Добре, тоді я сформулюю мій інтерес: ви згодні разом зі мною взятися до справи по виявленню стовпів нацизму? Тут я дізнався про деякі підходи, але в Мадріді ви опинились у фокусі уваги тутешньої таємної поліції… На жаль, я не можу працювати без їхньої допомоги… А в Латинській Америці ви — сірник в урні на П'ятій авеню…

— Хм, цікаво. — Штірліц подивився на пачку сигарет, затиснуту в руці Роумена; той простяг її, витяг з кишені сірники, чиркнув, дав вогник, метко прикривши долонею, чисто солдатський жест; Штірліц прикурив, солодко затягся, відкинувши голову, ніби ковтав велику пілюлю, і повторив: — Дуже цікаво…

— Вам цікава моя пропозиція? Чи сама ситуація?

— І те й те. Чому ви вирішили мені повірити? Чому ви, мій противник, вносите таку пропозицію? Мусять бути якісь мотиви, що спонукали вас до такого рішення, ні?

— Як вам сказати… Я одержав на вас документи, докторе… Крім тих, про міс Фрайтаг, отруєну на паромі… Я одержав папери, з яких видно, що ви такою ж отрутою, як і в першому епізоді, відправили на той світ якогось містера Рубенау, коли він їхав з рейху до Швейцарії за вказівкою групенфюрера Мюллера…

— Невже він його все-таки вбив? — обернувся Штірліц. — Невже?!

Роумен зразу побачив, як змінилося обличчя Штірліца; воно постаріло за одну мить, з'явилися дрібні зморшки під очима, ще більше стала помітною його блідість, прозорий хворобливий колір шкіри й величезний, невимовний біль, що постійно жив у його очах.

Ось що мені завжди в ньому подобалося, збагнув Роумен. Я раніше не концентрував на цьому уваги, я не розчленяв його на складові частини, сприймаючи цілком, укупі, а зараз я побачив його очі, він немов смертельно поранена людина, яка біжить з останніх сил, сподіваючись, що ще один крок — і вона впаде в руки друга; в мене були такі очі, коли я повернувся додому після німців і побачив Лайзу. Я пригадую свої очі, я їх часто розглядав у дзеркалі, я вчився приховувати свій біль від людей, зімнуть і розтопчуть, я мусив здаватися сильним, інакше не проживеш, я й тепер веду таку ж гру і боюсь признатися собі в тому, що тепер мені ще гірше, ніж три роки тому, обманутися двічі в головному, у виборі друга, — паскудна ситуація. Те, що я зараз затіваю, не що інше, як спосіб не впасти, втрималися на плаву… Ні, сказав він собі, не треба вже так каляти себе лайном, тобі стало дуже страшно, коли ти почув повідомлення про Ейслерів, одне лягло на друге, все-таки правда десь посередині, між двома цими ударами, інакше, якби я взнав тільки одну правду про Крісту, я зламався б… Мене, хоч як це жахливо, врятувало повідомлення про Ейслерів… Господи, як же обпекла весь світ нелогічна, випадкова, нерозривна павутина; не можу збагнути, чому Штірліц увімкнув радіо в машині саме в ту хвилину, коли я віз його на очну ставку до Крісти, ага, він боявся прослухування, але чому він натрапив саме на Лондон? Чому саме в цю секунду диктор читав про Ейслерів? А я ж тоді вже знав про Крісту, йшов на дно, пускаючи бульки, але шок з Ейслером примусив мене виплисти, і я набрав повітря, зрозумівши, що просто так спитися, стати обивателем, зрадити те, в що вірив, — підло й дріб'язково; Ейслер і Брехт ні в чому не винні, не мають причетності до мого горя з Крістою, але ж цілком може бути, що ті, хто режисує мерзоту проти них, мимохідь ставлять підніжку й мені… «Листи від червоного»… Невже вони читають листування свого зі своїм? Усе-таки члени одного клубу, люди розвідки…

— Як і коли це сталося? — спитав Штірліц, і з того, як він дивився на Роумена, той зрозумів, що він питає його про це вдруге, раніше він не чув, у нього так бувало, це рятівний засіб — відключення від світу, заглиблення в себе…

— Про що ви?

— Про Рубенау.

— Я не пригадую. Цікавить точна дата?

— Так.

— У квітні сорок п'ятого. Є поліцейський протокол, відбитки ваших пальців, адреса доктора Бользена в Бабельсберзі, я покажу вам. Тепер ви зрозуміли, чому я вирішив вам повірити? Ви у безвихідному становищі. Здумаєте втекти — я передам вас Нюрнберзькому трибуналу… Поки що вас не шукають… Так, принаймні, як Бормана, Мюллера, Ейхмапа, Штангля, Менгеле, Барб'є чи Вальтера Рауфа… Якщо ви підете на те, щоб обманути мене, якщо я все-таки помилився в вас — я видам вас і вмию руки…

Це було б щастя, подумав Штірліц. Це кращий вихід, коли він передасть мене Нюрнберзькому трибуналу, це — свої, це дорога додому… Бідолашний Роумен… Він чогось недоговорює. Мабуть, він вийшов на розгалужену нацистську сітку і злякався… Але мені, звичайно, краще допомогти йому з дому… Тільки там я зможу відверто розповісти все, що знаю. Тільки там я зможу узагальнити ті дані, які я маю — особливо тепер, після того як Гонсалес дав мені інформацію, та й у ІТТ я дещо наскріб, вони ж не знають, що золоте яйце можна знайти і в купі сміття, всім цим Кемпам і Джекобсам здається, що найважливіше зберігається в їхніх броньованих сейфах, що, думають вони, можна знайти в старих газетах, листуванні концерну й доповідних записках спеціалістів з міжнародної торговельної кон'юнктури на матеріали, пов'язані з виробництвом засобів зв'язку та масових комунікацій?! Хай живе некомпетентність ворогів! Аби вони тільки якнайдовше були темні! Аби вони тільки завжди цуралися науки, аби вони тільки вважали єдино правильною свою думку чи ту, до якої вони вже звикли, і якщо відмовитися від неї, то їм здається, що настане крах тим ідеалам, яким вони служили… Мені треба безперечно погоджуватися з пропозицією Роумена, сказав собі твердо Штірліц. Я не люблю поводити себе підло навіть у малому, але я повинен обдурити його. Він може сісти на літак і повернутися додому, і це звичайна річ… Коли ж я скажу йому про моє бажання зробити те ж саме, його реакція може виявитися непередбаченою… Вони хороші люди, американці, неповороткі й громіздкі, як ми, тому вони мені так і подобаються, але їхній менталітет зовсім особливий, серед них треба