Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Стоячи на колінах, уся в сльозах, я заспівала:

Аріран, Аріран, арарійо, йду через перевал Аріран.

Я гадала: зустріну я мого дорогого

Святкувати весну будем на горі Аріран.

Аріран, як ідеш від мене, хай не несуть тебе ноги.

Великий Керівник усміхався, заплющивши очі. Я не знала, що гірше - розчарувати його чи потішити. Знала тільки, що мамі без мене не жити.

Аріран, Аріран, арарійо, одна я на перевалі,

Пляшку вина в спідницях я несу, ховаю.

Я шукала тебе, милий, в нашім лісі, в лісі Одон.

Аріран, Аріран, поверни мені, кого кохаю.

Коли я доспівала, Великий Керівник, здається, не почув тихого відгуку з іншого вагона.

Мене відвели в його особистий вагон, де вікна були такі товсті, що світло крізь них пробивалося зелене й неприродне. Він попросив мене прочитати вголос слова з повісті, надрукованій на машинці. Повість називалася «Далекі тирани». Як він не відчув, наскільки від мене смерділо - сечею, голодом, який отруює подих, вилазячи з горла? Я промовила ті слова, хоча в тому стані вони для мене нічого не означали. Я ледве дочитала речення, не зомлівши.

Тоді Великий Керівник вигукнув: «Браво!» - й зааплодував.

«Скажіть мені, - звернувся він до мене. - Скажіть, що ви запам’ятаєте ці слова, скажіть, що погодитеся на цю роль!»

Ну як він не розумів - я собі навіть не уявляла, що таке кіно, чула тільки революційні опери по радіо? Звідки мені було знати, що в бронепоїзді є й інші вагони, облаштовані до значно менш шляхетних занять, ніж читання сценарію?

Тут Великий Керівник зробив широкий, театральний жест:

«Звичайно, такою є тонкість цієї форми мистецтва, що мої слова стають вашими . Люди побачать вас на екрані й пам’ятатимуть лише почуття у вашому голосі, у якому оживають мої слова».

Потяг піді мною почав рухатися.

«Будь ласка! - майже закричала я. - Моя мати повинна бути в безпеці!»

«Звичайно, - сказав він. - Я когось пошлю перевірити, як вона».

Не знаю, що на мене найшло. Я подивилася йому просто в очі.

«Повинна весь час бути в безпеці!» - сказала я.

Він здивовано й знову захоплено всміхнувся.

«Весь час!» - погодився він.

Я побачила, як він реагує на умови. Він розумів мову правил.

«Тоді я це зроблю, - сказала я йому. - Тоді я зіграю цю роль».

Ось так він мене «відкрив». З якою ніжністю згадує Великий Керівник цей момент, наче його мудрість і прозріння врятували мене від якогось стихійного лиха на зразок землетрусу. Цю історію він роками любив згадувати, коли усамітнювався зі мною в оперній ложі чи в небі на своєму особистому дирижаблі, цю історію щасливої зустрічі двох поїздів.

Крізь зелене вікно я бачила, як залишається позаду ешелон, а в ньому - мама.

«Я знав, що ви погодитеся, - сказав Великий Керівник. - Відчував. Я просто зараз скасовую іншу актрису . А зараз знайдімо якесь пристойне вбрання. І вушком теж треба зайнятися!»

У темряві командир Ґа задумливо повторив:

- Скасував…

- Скасував… - зітхнула й Сан Мун. - Скільки разів я думала про ту, іншу дівчину! Звідки Великому Керівникові знати, що в мене досі від думки, що стало з нею, руки холонуть!

- Що сталося з нею? - спитав Ґа.

- Сам знаєш що, - відказала вона.

Якийсь час вони мовчали.

- Цього Великий Керівник про мене не знає, - сказала вона. - Але є таке, що він скоро дізнається.

- І що ж?

- Я відновлю одну з пісень бабусі. В Америці я знайду ті слова, які в ній ховаються, і ця пісня буде про нього. У ній буде все, що я тут спізнала й ніколи б не наважилася сказати, до найменшої крихти, і я цю пісню заспіваю на американському держрадіо - і цілий світ дізнається правду про нього!

- Решта світу й так знає правду про нього, - сказав він.

- Ні, ще не знає, - заперечила вона. - І дізнається тільки тоді, коли почує її в моєму голосі. То така пісня, про яку я ніколи не думала, що її заспіваю.

Сан Мун чиркнула сірником. При його світлі промовила:

- А тут з’явився ти. І бачиш що? Великий Керівник не знає взагалі, що я чистісінька актриса, не тільки коли промовляю приписану мені роль, а й у кожну мить життя. Актрису ти й бачив увесь цей час. Але то - не я. Хоч я мушу весь час грати - усередині я просто жінка.

Він дмухнув на сірник і взяв її за руку, розвернув до себе. Колись він хапав її за руку, але тепер вона не пручалася. Їхні обличчя були близько, він відчував кожен її подих.

Вона схопила його за сорочку.

- Покажи мені це! - сказала вона.

- Але ж темно, ти й не побачиш!

- А я хочу відчути! - сказала вона.

Він стягнув сорочку через голову і пригорнувся до неї, так що її пальці опинилися на татуюванні.

Вона помацала його м’язи, відчула, як рухаються ребра від дихання.

- Може, і мені б таке, - сказала вона.

- Татуювання? - спитав він. - А яке ж?

- А кого б ти порадив зобразити?

- Це залежно від того, де воно робитиметься, на якій частині тіла.

Вона зняла й свою сорочку і двома руками поклала його долоню над своїм серцем:

- Може, тут - що скажеш?

Він відчував рукою ніжність її шкіри, заокругленість, а найсильніше - гарячу кров і потужне биття серця, яке рухало цей жар у жилах, до тих самих рук, що тримали його долоню, так що Сан Мун відчувалася наче зусібіч.

- Тут усе просто, - сказав він. - Над серцем треба зображувати того, хто в серці.

Він нахилив голову й поцілував її. Поцілунок був довгий, ні на що не схожий, і він розтулив губи, заплющивши очі. Потім вона мовчала, і він злякався, не знаючи, про що вона думає.

- Сан Мун, ти тут?

- Я тут, - обізвалася вона. - Просто в моїй голові щойно зазвучала пісня.

- Хороша чи погана?

- Є тільки один вид пісень!

- Що, ти правда ніколи не співала задля задоволення?

- Яку тобі пісню? - спитала вона. - Про кровопролиття, про щасливу геройську смерть, про